незамешкалий, неогрітий, хіба лиш на Різдво пускають туди дітей, коли янгол принесе ялинку і подзвонить маленьким церковним дзвоником. Але Ігорчик уже, звичайно, не вірить у янгола з ялинкою. Він не вірить також у бузька, що приносить дітей із рова, де вони раніше жаби їдять. Недавно його, разом із наймолодшою тіточкою Славцею освідомила в цьому питанню трохи старша тітка Марта, а Марта ж уже майже доросла, незабаром поїде до Перемишля, до вчительської семинарії. Правда, не все, що вона розказувала, здається Ігорчикові зрозумілим і можливим. Він задумливо розглядає власну анатомію й дивується: «Дійсно, звідсіля діти родяться? Та ні, неможливо, певне щось поплутала Марта!»

Але й узимі бувають приємні хвилини й цікаві місця. Це передусім — Середній покій. У ньому — важкі старовинні меблі, є великий вишневого кольору стіл, а над столом висить велетенська, блискуча мосяжем і порцеляною нафтова лямпа. Лямпа світить дуже ясно — ну, не так ясно, як електричні лямпи у Львові, в «Народній Гостинниці», де Ігорчикові також доводилося бувати, але майже так. А із столом у хлопця зв’язані спомини — трохи сентиментально, а трохи соромно пригадувати, як він колись, малим ще бувши, радів, що міг уже глянути понад край того самого стола. Або як він, сидячи на кружечку з діркою під самою серединою стола, сварився з собакою Гектором:

«Гектор, я вам вже ніколи більше не буду говорити ’ви’, коли ви кусаєтеся! Все буду говорити: ’Ти, Гектор!’» А Гектор все тільки: «Гррр!» — ну й діялог вже був! Говорив же Ігорчик тоді до Гектора «ви», бо Гектор був старий, сивий пес, а Ігорчик, дитина почтива, всіх старих дуже вшановував….

Та нині Ігорчик вже не той малюк, що колись, він геть підріс, і під столом не сидить і навіть у карти грати вміє. Правда, дорослі його звичайно не допускають до гри, от і сьогодні: Навколо стола сидять, грають, сміються, сперечаються тітки й вуйки: Люба — весела, щебетлива білявка, яка Ігорчикові здається ідеалом жіночої краси (особливо, коли вона в свою «львівську» блюзочку вдягнеться, в ту синю з золотими зірками, ох, яка краса!). І чоловік її, вуйко Степан Прус, ще не висвячений закінчений богослов, і тітка Надя з чорнявим, гарненьким, немудро впертим обличчям, і вуйко Олесь — невисокий, чорнявий, чепурний, в товаристві — душа-чоловік, весельчак і танцюрист, а вдома звичайно лихий і нахмурений. І трохи подібна до нього обличчям і характером найстарша тітка — Дарка. Всі грають «лябета», а Марта збоку сидить ображена. Вона ж уже майже доросла, до семінарії поїде за рік-два, а тут її трактують як дитину, не запросили до гри й зовсім не завважують, а як завважать, то зараз починають жартувати з неї. Так ніби вона дитина — якийнебудь Ігорчик, чи Славця.

Взагалі, в сім’ї Корчинів є власний сімейний фолкльор і власне почуття гумору. І одно й друге спирається великою мірою на сто раз повторюваних спогадах про давніх і нових дітей сім’ї, про їх комічні вислови й учинки. До дітей у Корчинівському побуті є досить спеціяльне відношення — їх люблять, ними хваляться, але з них увесь час і, інколи досить немилосердно, насміхаються. Це, звичайно, можна б уважати своєрідною виховною методою, в роді англійського «феґґінґ» у «публічних школах». Але вразливих і несміливих дітей — от, як і нашого Ігорчика — ця метода ще більше онесмілює й залишає слід навіть у пізнішому, дорослому віці.

Та тепер на Ігорчика, Богу дякувати, ніхто не звертає уваги. Грають собі, жартують одне з одного, розказують кумедні, трохи підкрашені, історії про знайомих і сусідів, про смішних, до розпуки смішних мужиків Лисовицької парафії. Корчини, звичайно, образилися б, якби хтось назвав їх попівськими аристократами чи снобами. Ні, вони не горді й гидують делікатними, «польськими» манерами, і селян — сусідів своїх навіть люблять по-своєму. Тільки в них в підсвідомості сидять закорінені поняття: що всі міщани — недовченіпідпанки, а сільські вчителі — півінтеліґенти, а мужики добрі лише, коли не почнуть мудрувати йговорити «по-панськи».Взагалів Лисовичах говорити не так як діди-прадіди — гріх великий. Та ж Івана Падикала назвали «Ксєндзом» у селі лиш за те, що пробував говорити «ся» — замість «сі», і тепер і він «Ксєндз» і жінка «Ксєндзиха» і діти й унуки «Ксєндзики» — все через те одно нещасне «ся». А мокронівських мужиків уся околиця дразнить «букалами», бо вони кажуть «був», а не «бив» — як усі інші селяни.

Зрештою, в розмові своїй Корчини зовсім певні власної соціальної повновартости, навіть вищости. Лиш коли згадати їм про славетних «львівських аристократів», то їх це і дразнить і пригнічує. «Та які вони аристократи!?» — обурюються.

На Ігорчика не звертають уваги….Він радий з того, ходить собі по великій, півтемній кімнаті, прислухається до веселої розмови дорослих — ох, які ж вони дотепні й себепевні! — приглядається знайомим предметам, усе міркує щось. Ось напроти стола темний, важкий креденс, покритий старомодною різьбою. На самому вершечку вирізьблений двоголовий австрійський орел — хоч Австрії вже давно нема і в Листопаді вояки на вулицях зривали з шапок цісарські «ружі» і топтали ногами. І самий Ігорчик недавно лиш повернувся із Сходу, «з України», де він бачив на власні очі Революцію і де почалася його повна свідомість і тяглість споминів. А з ранішого лиш уривки спогаду лишилися, мов щасливі чи болючі проблиски в темряві забуття.

От і креденс. Він пригадує йому його перший соромний дитячий злочин, про який досі ніхто не знає ще, ні бабця, ні дідусь, ані навіть мама. Коли йому було п'ять років, він украв дідусеві гроші — двадцять австрійських корон, такий гарний, хрусткий синенький банкнот, «десять ринських»! У хаті паніка, всі кричать і шукають і врешті Ігорчик, переляканий, витягає той банкнот з-під креденса, він нібито знайшов його, бавлячись із котиком. Та зразу ніхто не повірив йому, лиш одна мама, а вона боронила його, мов поранена тигриця і мабуть таки переконала всіх, що «Ігорчик ніколи неправди не говорить».

А коли вже мова про злочини, то ось тут, біля дверей до «сип’яльні» (де сплять бабця й дідусь, а при них у ночі малеча тиснеться «на кріслах») висить великий настінний годинник з таємничими римськими цифрами й грізним дзвонінням годин. Тут наш молодий герой ще чотиролітнім хлопчиком сховався, вкравши в Славці чоколядову свинку з-під ялинки. Але з’їсти свинки не наважився, лиш відкусив рильце, і тут за дверима його знайшов дідусь із «корпусом делікті» в руках і вилаяв «лайдаком» і «дранем». Страх було неприємно.

...Тут за дверима його знайшов дідусь із "корпусом