- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (34) »
desipere in loco). Якого Секста автор має на увазі — невідомо.
Описані у «Передмові» Сатурналії — одне з найпопулярніших римських свят, яке протривало аж до кінця античності. Свято нагадувало про міфічне царювання Сатурна (Saturnia regna), золотий вік, коли всі були рівні, ніхто нікому не служив, ніхто й не воював. Святкування починалося 17 грудня і тривало три дні (від часу Доміціана — п'ять днів). Під час свят, на спогад про давню рівність і злагоду, вельможі гостилися разом зі своїми рабами й навіть їм прислуговували. У ті дні панувала атмосфера «карнавальної» радості. Веселими процесіями люд поспішав на гостини й забави, обмінювався подарунками, найчастіше восковими свічками та виробами з глини. Імператори влаштовували пишні ігри й видовища… Але кожне свято колись таки закінчується: «Non semper erunt Saturnalia» (He завжди триватимуть Сатурналії) — каже латинське прислів’я. І, мовби далекий відгомін, — наше: «Не все в середу Петра»…
Отож, дарма що «вічна стояла весна» (так Овідій у «Метаморфозах» описує золотий вік), — рід людський ступив на стежку погіршення: на зміну золотому прийшов срібний вік, а далі — мідний, залізний… Одначе, вірою в прийдешній золотий вік, який людина здобуде для себе своєю працею, втішає нас Вергілій у філософській поемі «Георгіки». І, відлунням тієї золотої мрії, — у Степана Руданського: «Та гей, бики! Зерно поспіє, / Обіллє золотом поля, / І потече ізнову медом / І молоком свята земля…»
Писало (стилос)
«Так», — каже загострений кінець стилоса, палички для писання, виводячи літери на восківці. «Ні», — каже протилежний, плаский, гладенько витираючи написане. «Saepe stilum vertas» (Часто повертай стилос), — радив Горацій. Часто, аж поки той і той кінець стилоса не дійдуть згоди: «Так!»… Стилос і навощена табличка — в руках у Калліопи, прекрасноголосої (такою її зображували), найстаршої серед дев'яти Муз. У її віданні — епічна поезія, красномовство, наука загалом. Краса у слові легкою працею не дається. Мабуть, у самої Калліопи плаский кінець стилоса часто говорив «ні»… Стилос несподівано приведе й до Лесі Українки: «Слово, моя ти єдиная зброє…» — стилос-стилет…
В руці Одіссея замість стилоса — прутик, замість таблички — піщане узбережжя острова Огігія. Тут, оповідає Овідій, він і похваляється перед німфою Каліпсо своїми подвигами під Троєю — креслить військові табори, ворожі позиції… «Креслив іще б не одне, та тут хвиля на берег набігла — / Й Трої, і Реза-вождя, й табору — мов не було…» Через віки, вже у сонетному ключі, — Е. Спенсер (в озвученні Д. Павличка):
«Гладесенько Сатурн стирає»… Морська хвиля — образ хвилі часової (так вона й справжню Трою стерла з лиця землі). Наче й у руці Сатурна (його ідентифікували з Хроносом) — стилос, що пласким своїм кінцем нависає над усіма людськими творіннями — «гладесенько стирає»… Лише націлені у Космос величні супутники вічності, піраміди, лише вони протистоять поетичній формулі Горація: «…mortalia facta peribunt» (загине усе рукотворне), протистоять — загладі…
P. S. Коли плаский кінець лише підтакуватиме гострому, коли втратить свою пильність той «цензор» у нашому розумному єстві, — час відкласти стилос.
Очеретина
«Язик — перекладач душі» (Lingua interpres animi), — сказав понад два тисячоліття тому Лукрецій. Язик, отже, й мова: латиною, й не тільки нею, «язик» і «мова» — одне й те саме. Сопілка, самим лише голосом уявнюючи те, що на душі, обходиться без перекладача, інтерпретатора, — душевним ділиться з іншими: від душі — й до душі. Сопілка — безпосередня стежка до серця, стежка поступового вдосконалення: від сопіння — до голосу (скрипка — від скрипіння починала), поки дірками її порожнистого тіла не затанцювали пальці, поки той видимий для ока танець не став танцем чистого, з усіма його переливами, сопілкового голосу — «Лісової пісні»…
Доскіпливі римляни в усьому дошукувались «першого»: хто першим пустив на воду хистке суденце, хто вперше провів борозну, викував меча і т. ін. Серед тих «перших» — той, хто приклав до уст очеретину (хтось таки мусив зробити це першим), хто був першим учнем вітру. І не так цікаво, де він жив, яким був; цікаво — що відчував. Цікаво, яку насолоду черпав від тієї першої, ще недосконалої пісні. Лукрецій певен: не меншу, ніж ми сьогодні — від досконалої. Бо тоді «все новиною було, через те й видавалось чудовим». Щоправда, насолода первісного сопілкаря і нинішнього — не одне й те ж…
Отож: «Зовсім не більшу черпаємо ми насолоду, ніж давній / Люд земнородний, що в лісі по-простому тішився співом». Що нове — те й веселить. А стаючи звичним — викликає нудьгу, жене людину до нових винаходів, нових «забавок». Не знає і не знатиме людина межі, «до якої тривать може втіха правдива». Ні у збагаченні, ані в насолоді. Ось
Описані у «Передмові» Сатурналії — одне з найпопулярніших римських свят, яке протривало аж до кінця античності. Свято нагадувало про міфічне царювання Сатурна (Saturnia regna), золотий вік, коли всі були рівні, ніхто нікому не служив, ніхто й не воював. Святкування починалося 17 грудня і тривало три дні (від часу Доміціана — п'ять днів). Під час свят, на спогад про давню рівність і злагоду, вельможі гостилися разом зі своїми рабами й навіть їм прислуговували. У ті дні панувала атмосфера «карнавальної» радості. Веселими процесіями люд поспішав на гостини й забави, обмінювався подарунками, найчастіше восковими свічками та виробами з глини. Імператори влаштовували пишні ігри й видовища… Але кожне свято колись таки закінчується: «Non semper erunt Saturnalia» (He завжди триватимуть Сатурналії) — каже латинське прислів’я. І, мовби далекий відгомін, — наше: «Не все в середу Петра»…
Отож, дарма що «вічна стояла весна» (так Овідій у «Метаморфозах» описує золотий вік), — рід людський ступив на стежку погіршення: на зміну золотому прийшов срібний вік, а далі — мідний, залізний… Одначе, вірою в прийдешній золотий вік, який людина здобуде для себе своєю працею, втішає нас Вергілій у філософській поемі «Георгіки». І, відлунням тієї золотої мрії, — у Степана Руданського: «Та гей, бики! Зерно поспіє, / Обіллє золотом поля, / І потече ізнову медом / І молоком свята земля…»
I. Graphium (Stilus). Писало (стилос)
Graphium (Stilus)De summo planus, sed non ego planus in imo.
Versor utrimque manu, diverso munere fungor:
Altera pars revocat quidquid pars altera fecit.
Писало (стилос)
Зверху — плаский я, не знизу, однак. Рука обертає
Мною сюди і туди — протилежні виконую дії:
Що під одним виникає кінцем — зникає під другим.
* * *
Хрести дубові посхилялись, Слова дощем позамивались… І не дощем, і не слова Гладесенько Сатурн стирає… Тарас Шевченко«Так», — каже загострений кінець стилоса, палички для писання, виводячи літери на восківці. «Ні», — каже протилежний, плаский, гладенько витираючи написане. «Saepe stilum vertas» (Часто повертай стилос), — радив Горацій. Часто, аж поки той і той кінець стилоса не дійдуть згоди: «Так!»… Стилос і навощена табличка — в руках у Калліопи, прекрасноголосої (такою її зображували), найстаршої серед дев'яти Муз. У її віданні — епічна поезія, красномовство, наука загалом. Краса у слові легкою працею не дається. Мабуть, у самої Калліопи плаский кінець стилоса часто говорив «ні»… Стилос несподівано приведе й до Лесі Українки: «Слово, моя ти єдиная зброє…» — стилос-стилет…
В руці Одіссея замість стилоса — прутик, замість таблички — піщане узбережжя острова Огігія. Тут, оповідає Овідій, він і похваляється перед німфою Каліпсо своїми подвигами під Троєю — креслить військові табори, ворожі позиції… «Креслив іще б не одне, та тут хвиля на берег набігла — / Й Трої, і Реза-вождя, й табору — мов не було…» Через віки, вже у сонетному ключі, — Е. Спенсер (в озвученні Д. Павличка):
Я написав над морем на піску
Її ім’я, але набігли хвилі
І змили ту роботу нетривку,
Та знову я накреслив букви милі.
Вона сказала: «Кинь зарозумілі
Жадання час і смерть перемогти.
Все — прах на світі. Навіть на могилі
Моє ім’я зітреться від сльоти!»
«О ні, — промовив я, — не згинеш ти!
Мій вірш здолає всіх віків приливи,
Залишиться, як світло чистоти,
На небесах твоє ім’я сяйливе.
Щó смерть, як наша ніжність і любов
Життя наступне виплекають знов!»
«Гладесенько Сатурн стирає»… Морська хвиля — образ хвилі часової (так вона й справжню Трою стерла з лиця землі). Наче й у руці Сатурна (його ідентифікували з Хроносом) — стилос, що пласким своїм кінцем нависає над усіма людськими творіннями — «гладесенько стирає»… Лише націлені у Космос величні супутники вічності, піраміди, лише вони протистоять поетичній формулі Горація: «…mortalia facta peribunt» (загине усе рукотворне), протистоять — загладі…
P. S. Коли плаский кінець лише підтакуватиме гострому, коли втратить свою пильність той «цензор» у нашому розумному єстві, — час відкласти стилос.
II. Harundo. Очеретина
HarundoDulcis amica dei, ripae vicina profundae,
Suave canens Musis, nigro perfusa colore,
Nuntia sum linguae digitis signata magistris.
Очеретина
Богові мила всякчас, побережних затонів сусідка,
Солодко Музам наспівую я, забарвлена темним,
Мові служу залюбки під орудою спритників-пальців.
* * *
Вітер собі в очереті посвистував — перший учитель Сопілкаря-селюка, що в тонкі очеретини дує… Лукрецій«Язик — перекладач душі» (Lingua interpres animi), — сказав понад два тисячоліття тому Лукрецій. Язик, отже, й мова: латиною, й не тільки нею, «язик» і «мова» — одне й те саме. Сопілка, самим лише голосом уявнюючи те, що на душі, обходиться без перекладача, інтерпретатора, — душевним ділиться з іншими: від душі — й до душі. Сопілка — безпосередня стежка до серця, стежка поступового вдосконалення: від сопіння — до голосу (скрипка — від скрипіння починала), поки дірками її порожнистого тіла не затанцювали пальці, поки той видимий для ока танець не став танцем чистого, з усіма його переливами, сопілкового голосу — «Лісової пісні»…
Доскіпливі римляни в усьому дошукувались «першого»: хто першим пустив на воду хистке суденце, хто вперше провів борозну, викував меча і т. ін. Серед тих «перших» — той, хто приклав до уст очеретину (хтось таки мусив зробити це першим), хто був першим учнем вітру. І не так цікаво, де він жив, яким був; цікаво — що відчував. Цікаво, яку насолоду черпав від тієї першої, ще недосконалої пісні. Лукрецій певен: не меншу, ніж ми сьогодні — від досконалої. Бо тоді «все новиною було, через те й видавалось чудовим». Щоправда, насолода первісного сопілкаря і нинішнього — не одне й те ж…
Отож: «Зовсім не більшу черпаємо ми насолоду, ніж давній / Люд земнородний, що в лісі по-простому тішився співом». Що нове — те й веселить. А стаючи звичним — викликає нудьгу, жене людину до нових винаходів, нових «забавок». Не знає і не знатиме людина межі, «до якої тривать може втіха правдива». Ні у збагаченні, ані в насолоді. Ось
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (34) »