За ними — десятеро! Нарешті Шарлоттині дітки почали народжуватися.

Вілберове серце калатало. Він заверещав від захвату. А тоді як зірветься з місця й ну описувати коло за колом, аж шматки гною полетіли у повітря. А тоді — заднє сальто! Зрештою він зупинився — якраз перед Шарлоттиними дітками.

— Вітаю вас! — сказав він.

Перше павученя відповіло на привітання, але голосок його був настільки тонкий, що кабан його не розчув.

— Я — давній друг вашої матері, — відрекомендувався Вілбер. — Я радий вас бачити. Як ви почуваєтеся? З вами все гаразд?

Маленькі павученятка замахали йому передніми лапками. З того, як вони діяли, Вілбер виснував, що й вони раді його бачити.

— Чи потрібна вам якась допомога? Чим я міг би вам прислужитися?

Та малі павученята тільки махали йому й нічого не говорили. Протягом кількох днів та ночей вони тільки лазили тут і там, угору-вниз, довкруж та довкола, махали Вілберові лапками, випускали ззаду тонесенькі ниточки — одне слово, вивчали свій дім. Їх було десятки, десятки десятків! (оді було їх злічити, але Вілбер знав одне: тепер він має багато-багато нових друзів. А ще вони швидко росли. Незабаром стали завбільшки з шротинки. І поробили біля мішечка малесенькі павутинки.

А потім, одного тихого ранку, пан Цукерман відчинив північні двері. Підвалом скотарні пройшов тихий протяг. Запахло сирою землею, духом глиці, солодким весняним леготом. Маленькі павучки відчули цей теплий протяг. Ось один виліз на верх загорожі — й зробив щось таке, що дуже здивувало Вілбера. Павучок став на голову, спрямував свої прядильні залози в повітря й випустив хмарку тонюсінького «шовку». З того «шовку» утворилася ніби повітряна куля. І тут, просто на очах у Вілбера, павучок перестав триматись за огорожу й піднісся у повітря!

— До побачення! — мовив він, пролітаючи у двері.

— Стривай! — верескнув Вілбер. — Чи ж ти хоч знаєш, куди летиш?

Але павучок уже й зник із поля зору Тоді інший павучок видерся на загорожу, став на голову, зробив повітряну кулю й полетів геть. Тоді ще один павучок. І ще один. Незабаром угорі вже було повно маленьких повітряних куль, і кожна куля несла павучка.

Вілбер розгубився. Шарлоттині діти швидко-швидко зникали — так незабаром не лишиться тут жодного з них?

— Верніться, діти! — закричав він.

— До побачення! — тільки гукали вони. — До побачення! До побачення!..

Аж нарешті знайшовся один павучок, що поспішав не так дуже й зупинився на мить, аби пояснити все Вілберові, а тоді вже й собі зробити повітряну кулю і полетіти на ній геть.

— Ми відлітаємо на крилах теплого леготу, — сказало мале. — Це наша велика нагода вирушити в мандри. Адже ми — повітроплавці й так ми розлітаємося по світу, аби скрізь-скрізь поробити для себе павутини.

— Але куди? — запитав Вілбер.

— А куди кожного з нас занесе вітер! Чи на гору, чи в долину. Чи близько, а чи далеко. На захід чи на схід. На північ чи на південь. Ми довіряємося вітрові, й нам буде скрізь добре, хоч би куди він нас заніс.

— І ви геть усі відлітаєте? — допитувався кабан. — Ви ж не можете всі полетіти! Тоді я зостанусь тут сам-один, без друзів. Я певен, ваша матінка не хотіла б, щоб так сталося.

Але відповіді на це запитання він уже не отримав. На цю хвилю у повітрі вже було стільки повітряних куль, що здавалося, ніби у підвальному приміщенні скотарні згустився якийсь туман. Десятки маленьких повітряних куль здіймалися вгору, кружляли й випливали у дверний отвір, несені лагідним леготом. Вигуки: «До побачення, до побачення, до побачення!» — ледь чутно доходили до Вілберового слуху. Спостерігати цю картину йому стало нестерпно. У відчаї він упав на землю й заплющив очі. Діждати такого, щоб Шарлоттині дітки народилися і всі покинули його! Це було мов кінець світу. Вілбер плакав-плакав, аж поки й заснув.

Коли прокинувся, уже вечоріло. Обдивився мішечок, де були яєчка. Порожньо. Глянув угору. Повітроплавці всі порозліталися. Понуро побрів до дверей, де висіла колись Шарлоттина павутина. Якусь хвилину він стояв там, згадуючи Шарлотту коли це до нього долинув тонесенький голосок.

— Салют! Я тут, угорі.

— І я! — пискнув іще один голосок.

— І я! — додав третій голосок. — Нас тут зосталося троє. Нам сподобалося це місце, а ще нам сподобався ти.

Вілбер задер голову. Угорі, під горизонтальною балкою дверей, троє павучків, Шарлоттиних діток, заклопотано снували свої три павутини.

— Чи маю я це так розуміти, — запитав Вілбер, — що ви остаточно вирішили оселитися тут, у підвалі скотарні, та що я матиму аж трьох друзів?

— Саме так це й слід розуміти! — відповіли йому павучки.

— То скажіть, будьте ласкаві, як кожне з вас звати? — допитувався Вілбер, а сам на радощах весь аж тремтів.

— Я скажу тобі, як мене звати, — відказав перший павучок, — якщо ти скажеш мені, чому так тремтиш.

— Я тремчу від радості, — пояснив Вілбер.

— Тоді мене звати Радість! — повідомив перший павучок.

— А на яку літеру закінчувалося ім'я моєї матінки? — запитав другий павучок.

— На «А», — відповів кабан.

— Тоді мене звати Аранеа! — сповістив другий.

— А як мені бути? — запитав третій. — Може, ти просто вибереш для мене гарне, милозвучне ім'я: щось не надто довге, не надто вигадливе й не надто приглушене?

Вілбер тяжко задумався.

— Неллі? — запропонував нарешті.

— Чудово! Мені воно дуже сподобалось, — мовив третій павучок — чи то павучиха. — Тож можеш віднині звати мене Неллі.

І Неллі спритно прикріпила колову нитку до радіальної.

Вілберове серце по вінця переповнилося щастям. Він відчув, що повинен виголосити, з такої дуже важливої нагоди, коротеньку промову.

— Радість! Аранеа! Неллі! — почав він. — Ласкаво прошу вас до підвального приміщення скотарні. Ви вибрали благословенні двері, аби прикріпити до них ваші павутини, гадаю, мені годиться сказати вам, що я був відданим другом вашої матінки. Я завдячую їй саме моє життя. Вона мала блискучий розум, чудову вроду а ще до самого кінця була вірним другом. Я завжди зберігатиму, як найкоштовніший скарб, пам'ять про неї. І вам, її донькам, я присягаюсь бути вірним другом довіку!

— І я присягаюсь бути вірним другом тобі! — мовила Радість.

— І я присягаюсь! — сказала Аранеа.

— І я присягаюсь! — гукнула Неллі, примудрившись якраз спіймати маленького комарика.