мав, що ви досі при ділі.

— При чому ж іще мені бути? — здивувався чарівник. — Але мені приємно, що ти дещо пам’ятаєш про мене. Принаймні в тебе, здається, залишилися добрі спогади про мої феєрверки – і це вже дарує надію. Отже, заради твого старого дідуся Тука та бідолашної Беладонни я дам тобі те, чого ти просиш.

— Вибачте ласкаво, але я нічого не просив!

— Ні, просив! Тепер уже двічі. Мого вибачення. Я даю його тобі. І до того ж зайду аж так далеко, що пошлю тебе на цю пригоду. Дуже втішно для мене, дуже добре для тебе —- а ще, цілком імовірно, й корисно, якщо ти колись упораєшся з нею.

— Перепрошую! Я не хочу ніяких пригод, красно дякую. Не сьогодні. Добрий ранок! Утім, будьте ласкаві, заходьте на чай коли тільки забажаєте! От хоч би завтра! Так, приходьте завтра! До побачення! — з цими словами гобіт розвернувся і шаснув у круглі зелені двері, зачинивши їх так швидко, як тільки наважився, щоб не здатися невихованим. Чарівники завжди лишаються чарівниками.

«Ну й навіщо я запросив його на чай?» — картав він сам себе, йдучи до комори. Він нещодавно поснідав, але подумав, що не завадило б з’їсти тістечко-друге і випити чогось після такого переляку.

Ґандальф тим часом іще довго стояв перед дверима і тихенько сміявся. Тоді підійшов ближче й кінчиком своєї патериці надряпав на чудових зелених гобітових дверях якийсь чудернацький знак. Потім попрямував геть – приблизно тоді, коли Більбо доїдав друге тістечко й уже починав думати, що дуже вдало уникнув пригод.

Наступного дня він майже забув про Ґандальфа. Він не пам’ятав би багато чого, якби не робив нотаток у спеціальній Книзі Візитів, на кшталт: «Ґандальф, чай, середа». Проте вчора він був надто схвильований, аби занотувати щось подібне.

Саме о порі чаювання несамовито закалатав вхідний дзвоник – і тоді він згадав! Він метнувся до кухні й поставив на вогонь чайник, витягнув іще одне горнятко і тарілочку, доклав на стіл зайве тістечко-друге й поспішив до дверей.

«Вибачте, що змусив вас чекати», — вже збирався сказати він, аж раптом побачив, що то зовсім не Ґандальф. То був ґном із блакитною бородою, заправленою за золотий пояс, і з блискучими очима під темно-зеленим каптуром. Щойно двері відчинилися, ґном упхався досередини, ніби на нього тут чекали.

Він повісив свого плаща з каптуром на найближчий гачок і з низьким поклоном промовив:

— Двалін, до ваших послуг!

— Більбо Торбин – до ваших! — відказав гобіт, надто здивований, аби спромогтись у ту хвилину на якісь запитання. Коли мовчати далі стало геть незручно, він додав:

— Я саме збирався пити чай – прошу, заходьте і приєднуйтесь до мене, — це прозвучало, може, трохи натягнуто, але він намагався бути гостинним. А що б зробили ви, якби з’явився якийсь непроханий ґном і без жодних пояснень розвісив свої речі у вашому передпокої?

Вони зовсім недовго посиділи за столом, а точніше – ледве дійшли до третього тістечка, коли дзвоник закалатав знову, навіть іще гучніше.

— Вибачте! — сказав гобіт і подався до дверей.

«Ну ось нарешті й ви!» — так він збирався привітати Ґандальфа цього разу. Але то був не Ґандальф. Замість нього на ґанку стояв дуже старий на вигляд ґном із білою бородою і в шарлатному каптурі. Цей ґном теж заскочив досередини, ледве відчинилися двері, так, ніби його було запрошено.

— Бачу, вони вже почали збиратися, — сказав він, кинувши погляд на Двалінів зелений каптур, що висів на гачку. Він повісив свого шарлатного каптура поруч і зі словами: «Балін, до ваших послуг!» – приклав руку до грудей.

— Дякую! — промовив Більбо, хапаючи ротом повітря.

Якось незручно і згадувати, але оте «вони вже почали збиратися» прикро його схвилювало. Він любив гостей, однак любив бути знайомим із ними ще до їхнього приходу й віддавав перевагу особистим запросинам. У голові в нього промайнула моторошна думка, що тістечка можуть швидко закінчитись і тоді він – як господар він пильнував свої обов’язки і виконував їх, хоч би як важко це було, – він сам залишиться ні з чим.

— Заходьте і випийте чаю! — тільки й спромігся вимовити він, глибоко зітхнувши.

— Трохи пива мене влаштувало б більше, якщо ваша ласка, добродію, — відказав білобородий Балін. — Але я не відмовлюся й від тістечка – особливо з кмином, якщо у вас знайдеться.

— Авжеж! — вихопилось у Більбо, на його власний подив, – і, так само дивуючись самому собі, він дременув до пивниці, щоб націдити кухоль пива, а тоді до комори, щоб узяти два чудові круглі тістечка з кмином, які він спік того дня, аби перекусити після вечері.

Коли він повернувся, Балін і Двалін гомоніли за столом, ніби старі приятелі (до речі, вони були брати). Більбо підсунув до них пиво й тістечка, аж тут знову закалатав дзвоник, а потім іще раз.

«Напевно, тепер уже Ґандальф», — думав засапаний Більбо, поспішаючи до дверей. Але то був не Ґандальф. То були ще два ґноми, обоє у блакитних каптурах зі срібними поясами та жовтими бородами, і кожен мав по торбині з якимись інструментами та по лопаті. Вони заскочили досередини, щойно двері прочинились, але Більбо вже годі було здивувати.

— Чим можу прислужитися, панове ґноми? —- спитав він.

— Кілі, до ваших послуг! — сказав один.

— І Філі! — додав другий.

І вони обидва зірвали з голів блакитні каптури й уклонилися.

— До ваших послуг – і до послуг ваших родичів! — відповів Біль бо, згадавши цього разу про своє добре виховання.

— Бачу, Двалін і Балін уже тут, — сказав Кілі. — Дозвольте й нам приєднатися до гурту!

«Гурт! — подумав пан Торбин. — Мені не подобається це слово. Я неодмінно мушу присісти на хвильку, щоб зібратися з думками і випити чаю». Він зробив лише один-єдиний ковточок – примостившись у куточку, доки четверо ґномів, засівши круг столу, теревенили про копальні та золото, про клопоти з ґоблінами та плюндрування, завдані драконами, і ще про безліч інших речей, яких він не розумів, та й не хотів розуміти, бо вони звучали надто по-пригодницькому, – коли «дзень-дзелень-дзень-дзелень» – дзвоник закалатав знову: так, ніби якесь пустотливе гобітеня намагалося відірвати від дверей ручку.

— Хтось прийшов! — сказав Більбо, кліпаючи очима.

— Хтось учотирьох, сказав би я, судячи за звуком, — озвався Філі. — Крім того, ми бачили, як вони йшли слідом за нами.

Бідолашний маленький гобіт упав на стілець у передпокої, обхопив голову руками і зачудовано замислився, що ж це трапилось, і щб трапиться далі, і чи всі вони залишаться на вечерю. Тоді дзвоник закалатав знову, ще гучніше, ніж доти, й він мусив бігти до дверей. Гостей було навіть не четверо, їх було П’ЯТЕРО. Ще один ґном підіспів, доки Більбо сидів у задумі.