Литвек - электронная библиотека >> Степан Васильченко >> Детская проза >> Приблуда >> страница 2
в довгої лози, в кобили. Хлопці спершу, далі й дівчата.

Двоє з хлопців тягнули в кімнату кілька дощок із сусіднього паркану. Тута ж, на підлозі, пиляють, рубають, кришать на тріски…

Незабаром у панському напівзруйнованому каміні запалали дрова. Збилися до каміна, як циганчата.

Цілий день бігав Мишко з хлопцями, як свій; носив казаном воду од криниці, лагодив двері, підмітав, гомонів, сміявся. Стемніло — зажурився. Стоїть самотній коло вікна, смутно дивиться на темні вікна, мне свою брудну благеньку будьонівку із зіркою.

А вітер: гу-гу-гу! за вікнами, аж мурашки поза спиною…

За гомоном про його було забули, далі хтось побачив:

- Гляньте, Мишко і досі в нас!

- Мишко! Як же ти додому підеш? Чуєш, що то надворі? Там десь, певне, твій папа та мама скрізь бігають та шукають тебе.

Мишко низько схилив голову. Один — ближче до його, придивився: котяться дві сльозини в Мишка, як той горох, по лицю.

- Еге-ге! Та він, сукин син, чи не голодающий!

Мишко затулився драним рукавом і гірко заплакав:

- Я без-при-тульний…

Всі од каміна, обступили, дивляться:

- От тобі й папаша з мамашею!

- От тобі й каша з молоком, і чай у накладку з булкою.

Старші суворо до його:

- Чому ти зразу не казав цього, нащо брехав?

Мишко витер до сухого очі полою, насунув свою будьонівку на голову, важко зітхнув, мовчки пішов до дверей. Стало жаль:

- Куди ж ти, Мишко, ми ж тебе не виганяємо! Зажди…

- Що ж його робити?.. — Почали щось між собою шепотіти.

Хтось із дівчат голосно запротестував:

- Хто його знає, що воно за хлопець, може, обікраде вночі, як той босяк Володькін, та й утече. Один спалахнув:

- Та яке ти маєш право так на його казати? Ти докажеш?

Галя спохватилась:

- Та я ж не на його, я так тільки…

- «Так тільки»… «босяк»… А ми хто такі? Хіба ж ми не такі, як і він?

- Та я ж не на його казала, чого ти причепився?

У того вже загорівся якийсь жаль:

- «Босяк»… Та, може, він кращий за нас усіх у мільйон разів! Може, він артист-музикант буде! Розумієш ти, голова? Може, з його якась Моцарта вийде пролетарська? От що!.. Товариші! На раду!

На раду зібралися старші. В спальні, в темному кутку. Малеча — на варті. Радили на диво тихо, діловито й коротко. Вирішили — днів з скілька передержать Мишка потайки в будинку; далі, коли трохи покращає стан, улучити нагідний момент і всією бурсою прохати Параску Калістратовну прийнять хлопця до гурту. Сподівалися, що буде як і раніш бувало, — покричить, посердиться, а далі заплаче й прийме. Вони вже добре знають її, реву.

- Ну, Мишко, тепер катай під ліжко, бо швидко, мабуть, вернеться наша плаксуха з міста.

Недовго вагаючись, Мишко тільки захурчав, куди показали. Далі вистромив голову, моргає весело, бадьоро:

- Товариші, пошамать би чого-небудь трошки!

- Нема ж, Мишко, нічогісінько, може, чого завідуюча привезе на вечерю, тоді принесемо.

Мишко:

- Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані, я бачив, — дві кістки лежать.

Дівчата назбирали, принесли пелену кісток, принесли якесь шмаття:

- Ось тобі, Мишко, барахло — замотайся гарненько в його, бо холодно буде. Коли чого буде треба — гукни. Сам не вилазь.

- Товариші, коти з спальні: здається, шумить-гримить наша Параска!..


Висока, огрядна, в мужичих чоботях, голос, як труба, іде, як буря…

Зранку гасала по установах, змагалася, прохала, сварилась, аж схрипла. Приперла на плечах пудів зо два борошна і трохи пшона. Прийшла, мотається сюди-туди, забула, що вже дома, не говорить — кричить: не дурно, видно, досталося те борошно.

- Семенові промивали ногу? Валі міряли температуру? Та чому сміття не винесено? Вікно хто розбив? А книжка чого ото під столом? Староста! Староста!

Влетіла в спальню, світить каганцем:

- О, я так і знала: ліжка не заслані, кімната не провітрена, бруд, сморід… Черговий!

Спинилась посередині, дослухається. Далі люто:

- Черговий! Черговий! Скільки разів я казала, щоб не пускали собак у помешкання! Хто черговий? Вбігає черговий.

- Вижени мені зараз собаку, і щоб було це в останній раз.

- Якого собаку? Тут собак немає у нас.

- Не базікай — роби, що велю! «Тут собак немає», — а ото ж хто кістку під ліжком гризе? Черговий прикусив язика, почухав голову. Далі певніше:

- Та то вам, мабуть, почулось.

«Собака» якась була розумна — замовкла.

Один по одному — на допомогу черговому збігся гурт:

- То почулось! Почулося! То, може, так що…

- Та то, мабуть, пацюк! — догадався хтось. Всі в один голос:

- Так і є! Пацюк! Учора Андрій убив одного черевиком. Здорового-здорового!

Дивиться на дітей, віри не діймає: чогось поблискують тривожно очі.

- Хм…

Далі рішуче:

- А на лиш каганця, посвіти мені.

Нагнулась — до одного ліжка, до другого. Далі повертає суворе лице до дітей:

- Сором! А оце що лежить під ліжком? Візьми щітку, зараз мені вижени!

Змовкли. До чергового:

- Ну, кому я кажу?

Черговий не взяв щітки, нагнувся до ліжка, смутно:

- Вилазь, Мишко, засипались…

З-під ліжка висувалась біляста, нестрижена голова, червоне од напруги лице.

Параска Калістратовна плеснула в долоні, одступила:

- Що це?! Це вже нового знайшли!

Зразу, як по команді, оточили її з усіх боків: резонери, жалібниці, філософи:

- Параско Калістратовно! Параско Каліст… Це не простий хлопець! Це найкращий за нас усіх! Роботящий, слухняний…

І далі з жаром:

- Це буде Моцарта! Моцарта!

Дивиться:

- Яка Моцарта?

- Артист, музика… Якби почули, як співає! Як грає!.. Ми його як-небудь… долі…

Затулила уші, кричить:

- І слухать не хочу! Мене під суд! Мене в чеку за цеє! Ми тут кубло зарази розведемо! Мене живцем з'їдять за це!

Сіпають за поли, за руки:

- Та ви ж подивіться, який він марний, ось яке на йому шмаття! Гляньте!

Повертали хлопця на всі боки, демонстрували його лахміття.

Заплющила очі, одвернула голову:

- Не чую нічого й не бачу! — Проте пильне її око щось загляділо.

Зразу:

- Ану, стій! — Мовчки, поривчасто вхопила, розгорнула на хлопцеві шмаття, що його соромливо й старанно не давав він розгортати.

Під дрантям не було сорочки. Світились реберця. Схудле, марне тіло було порване, подряпане, скривавлене — живого не було на йому місця.

Крутнулась, як вихор, помчала в свою кімнату, грюкнула дверима, аж по всіх вікнах злісно брязнули биті шибки…

Стало тихо…

Десь іздалека мерехтить, догораючи, камін. Коло дверей завідуючої — гурт. Один щільно припав щокою до дверей, зазирає в щілинку. Всі дух затаїли — ждуть. Швидко одвів од дверей голову, очі блищать, радісний. Стиха:

- Не журися, Мишко, — діло, здається, буде: реве! Всі нишком:

- Реве?

- Так реве, так реве, аж