дають уявлення про посібники для риторів^[10].

(обратно)

1.2. Красномовство слов’ян

Християнська релігія, церква не схвалювали зовнішніх прийомів і вимагали від проповідників і слухачів стриманості. Крім проповідей, розвиваються й інші види духовного красномовства: похвальні промови, промови на освячення храмів.

У період середньовіччя у царині риторики панували догматизм і схоластика. Феодальний лад базувався на зовнішній силі, на звичаї, що на практиці втілювався у чітко визначені, незмінні формули. О. Тимофеев писав: «Рішителем доль держав і приватних осіб був меч, а не слово»^[11].

Авторитет католицизму негативно позначився на розвиткові риторики. У тих умовах вона не могла володіти творчою силою справжнього мистецтва, а оратору не знаходилося місця у державному житті. Політичного красномовства тоді майже не існувало, а риторське мистецтво розвивалося здебільшого на церковних кафедрах, в університетах. Занепад і відродження риторики не могли не позначитися на розвитку людини і суспільства. Реабілітація цього предмета в системі освіти почалася наприкінці середньовіччя. Риториці відводилося почесне місце у прагненні людини оволодіти світом через античний логос — єдність і гармонію думки та слова.

Першою серйозною спробою опису історії слов’янської риторики є праця В. Аннушкіна «Перша російська «Риторика» (М., 1989), в якій аналізується риторика «Сказання про сім вільних мудростей», «Риторика» (1629). Тут міститься багатий і глибокий матеріал з історії слов’янської риторичної науки.

Після хрещення Русі активно створюються пам’ятки писемності, розвивається мистецтво, архітектура, література, культура слов’ян, зокрема й риторична. Перлина слов’янської літератури «Слово о полку Ігоревім» донесла до наших днів «золоте слово» Святослава, що є взірцем високої риторичної культури того часу.

Найвідомішими ораторами Київської Русі були Іларіон та Кирило Туровський.

Іларіон (XI ст.) — перший Київський митрополит, давньоруський письменник, талановитий оратор. Найвідомішою його проповіддю є «Слово про закон і благодать», де з патріотичних позицій оцінено діяльність давньоруських князів і визначну роль Київської Русі^[12].

Іларіон гаряче виступає проти зазіхань Візантії на Київську Русь, красномовно і переконливо доводить містичність вчення про месіанську роль будь-якого народу, обстоює самостійність Русі. Дослідники риторичної спадщини Іларіона відзначали такі особливості «Слова», як яскрава образність, емоційність, надзвичайна мелодійність.

Постать митрополита Іларіона, його риторична спадщина надихали нащадків на опанування риторичних й морально-етичних секретів цієї видатної фігури слов’янської культури^[13].

Кирило Туровський (XI ст.) — блискучий оратор і представник урочистого красномовства Київської Русі. Він закликав уважно вивчати минуле, прикрашати діяння героїв відповідними словами: «Прикрасять словами й звеличать царів... і, давлячи їх, похвалами кінчають»^[14].

К. Туровський — яскравий приклад творця величально-похвальних, піднесених промов, якого ми сповна можемо назвати великим «піснетворцем» Київської Русі. Неабияку риторичну цінність становить «Слово в новий тиждень після Пасхи», яке він побудував на порівнянні «церкви Христової» з навколишньою природою. В ньому — низка блискучих метафор про роль ритора, проповідника.

Ось характерний приклад: «Нині ратаї слова, приводячи словесних ягнят до духовного ярма і занурюючи... рало у мисленнєвих борознах, проводячи борозну покаяння й засипаючи сім’я духовне, надіями майбутніх благ веселяться»^[15].

Красномовство слов’ян базувалося як на класичній античній риториці, так і на досягненнях західноєвропейської думки. Роль риторичного слова була напрочуд важливою у боротьбі слов’янських народів за національне визволення, проти окатоличення, проти власних експлуататорів та гнобителів. Кращі художні твори видатних майстрів слова ставали народними, національними. Зокрема, така доля судилася ряду поезій Григорія Сковороди («Всякому городу нрав і права» тощо).

У 1620 році створюється перша російська «Риторика» невідомого автора, яка дійшла до нас у тридцяти шести списках. Вона була дуже популярним твором у Москві, Новгороді, Ярославлі, Ниловій пустині, Соловецькому монастирі тощо^[16]. Це не самостійний російський твір, а переклад латинської риторики німецького вченого Пилипа Меланхтона. Але при творчому ставленні до тексту оригіналу, сюди були вписані уривки з глави про риторику «Сказання про сім вільних мудростей», а весь текст пристосовано до потреб місцевої освіти. «Риторика» має дві частини: «Про винайдення справ» та «Про прикрашання слова», написані у формі діалогу вчителя й учня, що було характерним для підручників Давньої Русі.

Своєрідним епіграфом, який визначає зміст цієї цінної пам’ятки слов’янського красномовства, можуть слугувати ось ці слова:

«Я — риторика добрословного і ясновидющого розуму, мною граматика виконується й діалектика прикрашається. Зв’язуючись із цими вченнями, я навчаю житейської мудрості і наставляю, як ясно складати доброчинні промови»^[17].

Перша східнослов’янська «Риторика» є спадкоємницею традицій античного світу, настанов Цицерона, Демосфена, Таціта, Арістотеля. Вона стала підґрунтям для подальшого розвитку слов’янського красномовства, спираючись на кращих її служителів — Феофана Прокоповича, Михайла Ломоносова^[18].

Києво-Могилянська академія протягом тривалого часу була єдиним осередком просвіти й культури в Україні, Росії, значною мірою і в Білорусії та південних слов’янських країнах, мала статус європейського навчального закладу, а слава про її випускників сягала світового масштабу. Академія виконувала високу й благородну місію. Адже тут «наук визвольних навчаються й звідти підпору церкві православній і вітчизні необхідну творять»^[19]. Вона виникла в період загального культурного піднесення на Українських землях, що було зумовлено соціально-економічним пожвавленням у другій половині XVI — на початку XVII ст.

Початок академії поклала Київська братська школа, заснована 1615 року; ідею підтримувало запорізьке козацтво та впливові освітні сили, які гуртувалися в той час у Києві. Школа досить швидко стала першим вищим загальноосвітнім навчальним закладом України.

Академія, маючи глибоко національне спрямування, керувалася системою і методами навчання кращих західноєвропейських університетів. Її вихованці здобували різнобічну освіту і згодом