проревів: — Не баріться, мамо! Хутчій! Пес може потерпіти.

— Іди, синку,— слухняно відгукнулась мама, не рушивши з місця, бо Роджер ще не збирався полишати стовп.

— Цей клятий пес заважав нам цілу дорогу,— сказав Ларрі.

— Май терпіння,— обурилася Марго.— Собака не винна... Ти вже забув, як ми цілісіньку годину чекали тебе в Неаполі?

— У мене був розлад шлунку,— холодно зронив Ларрі.

— І в нього, може, теж розлад,— переможно заявила Марго.— Хоч шило, хоч шайка.

— Не шайка, а швайка, ти хотіла сказати.

— Хоч би що я хотіла, це одне й те саме.

У цю мить надійшла мама, злегка скуйовджена, і ми переключили нашу увагу на Роджера, якого треба було посадити в кеб. Роджер досі ніколи не їздив у таких чортопхайках і тому глипав на візок підозріливо. Врешті-решт довелося заштовхнути його силоміць, а потім під несамовитий гавкіт вмощуватися самим. Кінь з переляку рвонув уперед, а ми всі звалились у купу, придушивши Роджера, що лементував, аж захлинався.

Нічогенький початок,— ущипливо зауважив Ларрі.— Я то думав, що ми в’їдемо з шляхетним, величним виглядом, а ми... ми вступаємо в місто, наче трупа середньовічних акробатів.

— Не переймайся, синку,— заспокоювала його мати, поправляючи капелюшок.— Скоро вже готель.

Коли візок з брязкотом гуркотів до центру, ми, наструнчившись на волосяних сидіннях, силкувалися прибрати царственого вигляду, так потрібного Ларрі.

Роджер, затиснутий в міцних обіймах Леслі, перекинув голову через край візка і закотив очі, немов надійшла його остання хвилина. Ми проминули завулок, де на сонечку грілись чотири кудлаті дворняги. Роджер напружився і голосно, надсадно загавкав. Одразу збадьорившись, дворняги з пронизливим дзявканням рвонули за візком. Наші царствені пози було безнадійно порушено, оскільки двоє тримали тепер ошалілого Роджера, а решта, перегнувшись назад, відчайдушно махали журналами й книжками, відганяючи зграю переслідувачів. Це ще більше роздражнило їх, з кожним новим провулком собак дедалі більшало, і, коли ми котили головною вулицею міста, біля наших коліс крутилося двадцять чотири оскаженілих барбоси.

Чому ви нічого не зробите?— підвищив голос Ларрі.— Це ж просто сцена з «Хатини дядька Тома».

От і зроби що-небудь, замість базікати,— відрізав Леслі, все ще борюкаючись з Роджером.

Ларрі миттю скочив на ноги, вихопив батіг з рук здивованого візника і стьобнув по собачій зграї. Одначе промахнувся і вперіщив по потилиці Леслі.

— Що в біса ти виробляєш?— ревнув Леслі, обертаючи до нього розпашіле від люті обличчя.

— Я ненавмисне,— безтурботно пояснив Ларрі.— Давно не практикувався... не тримав батога в руках.

— Ну так обережніше, хай тобі грець!— гарячкував Леслі.

— Годі, годі, синку, він же ненароком,— сказала мама.

Ларрі ще раз стьобнув батогом по зграї і збив з мами капелюшок.

— Від тебе клопоту більше, ніж від собак,— дорікнула Марго.

— Обережніше, синку,— мовила мама, хапаючись за капелюшок.— Ти можеш поранити кого-небудь. Краще б ти облишив батіг.

У цю мить візник спинився перед під’їздом з вивіскою: «Швейцарський пансіонат». Собаки, відчувши, що нарешті вони зможуть помірятися силою з оцим зманіженим чорним псом, який розкошує в екіпажі, щільно оточили нас зусібіч. Двері готелю прочинились, появився старезний консьєрж з бакенбардами і став незворушно споглядати веремію на вулиці. Перетягти Роджера з візка в готель було нелегкою справою. Нести на руках важкого собаку і весь час його стримувати — для цього знадобилися зусилля всієї родини. Ларрі забув про свою величну позу і розважався тепер досхочу. З батогом у руках, пританцьовуючи на тротуарі, він пробивався крізь собачий заслін. Леслі, Марго, мама і я тягли Роджера, який щосили пручався й гарчав. Врешті-решт ми ввалились до вестибюля. З’явився господар готелю і витріщився на нас з острахом і цікавістю. Мама, в збитому набік капелюшку, міцно стискаючи в руці мою банку з гусеницями, чарівно усміхнулась йому, немовби наш приїзд був найбуденнішою подією в світі:

— Наше прізвище Даррелл. Сподіваюсь, для нас зарезервовано кімнати?

— Так, мадам,— відповів господар, бокуючи від Роджера.— На другому поверсі... чотири покої з балконом.

— Чудово!— засяяла мама.— Тоді ми відразу підемо нагору і трохи відпочинемо з дороги.

І з величною гідністю вона повела свою сім’ю вгору сходами.

Незабаром ми спустились униз і поснідали в просторій незатишній кімнаті, захаращеній порошними пальмами в шапликах та кривобокими скульптурами. Обслуговував нас консьєрж із бакенбардами, який, переодягнувшись у фрак і целулоїдну рипучу маніжку, зробився тепер метрдотелем. Частування, проте, було тривним і смачним, ми добре підкріпились. Коли подали каву, Ларрі, вдоволено зітхнувши, відкинувся на стільці.

— Пристойна їжа,— розщедрився він на похвалу.— Якої ви думки про це місце, мамо?

— Годують тут непогано, синку,— ухильно відповіла мама.

— А вони привітні хлопці,— вів далі Ларрі.— Сам господар пересунув моє ліжко ближче до вікна.

— Він був не надто привітний, коли я попросив у нього паперу,— сказав Леслі.

— Паперу?— перепитала мама.— Нащо тобі папір?

— Для туалету... там його не було,— пояснив Леслі.

— Шшш! Не за столом,— прошепотіла мама.

— Ти, мабуть, погано дивився,— ясно й чітко промовила Марго.— Там його повен ящичок.

— Марго, серденько!— вжахнулась мама.

— В чім річ? Ти не помітила ящичка?

Ларрі хихикнув.

— Через деяке чудернацтво міської каналізації,— люб’язно пояснив він,— цей ящичок призначено... е... для відходів...

Марго зашарілась.

— Ти маєш на увазі... що це було... Боже мій! Я ж могла чимось заразитися!

Сестра розплакалась і вибігла з їдальні.

— Антисанітарія,— суворо сказала мама.— Це справді бридко. Помилились ви чи ні, в кожному разі тут можна підхопити черевний тиф.

— Ніхто не помилявся б, якби тут був порядок,— зауважив Леслі.

— Так, синку, тільки не варто зараз про це сперечатись. Треба чим хутчіш знайти житло, доки ми не похворіли.

Маму непокоїло ще й те, що «Швейцарський пансіонат» було розташовано поблизу цвинтаря. Ми сиділи на балкончику, а внизу, під нами, безперервно одна за одною тяглися жалобні процеси. Очевидно, мешканці Корфу до похоронів ставилися з особливою

повагою, і кожна нова процесія прагла затьмарити розкішшю попередню. Візки було прикрашено цілими ярдами багряного та чорного крепу, а на конях стільки попон і плюмажу, що вони ледве рухались. Я ніколи не бачив видовища яскравішого й барвистішого. Отак і годиться помирати, вирішив я, щоб були коні в попонах, гори квітів, юрба пристойно засмучених родичів. Перегнувшись через поруччя, я захоплено спостерігав, як пропливають внизу