думати про болі у шлунку й спробувала зосередитися на сутінках, що швидко насувалися, на болівійцях, на людях, що зачиняли свої крамнички й рушали додому. Дзвін у вухах ставав дедалі різкішим, і Вероніка вперше відчула страх, жахливий страх перед невідомістю.

Він був недовгим. Мить — і вона втратила свідомість.

Розплющивши очі, вона не подумала: «Мабуть, я на небесах». На небесах ніколи б не освітлювали кімнату флюоресцентною лампою, та й біль — його вона відчула відразу — був звичний для Землі. О, цей земний біль — унікальний, неповторний.

* * *

Спробувала поворухнутись, і біль посилився. Зненацька виникли яскраві цятки, та Вероніка вже знала, що це не райські зорі, а наслідки різкого, сильного болю.

— Очунює, — почувся жіночий голос. — Ну, ось ви і в пеклі, ласкаво просимо.

Ні, це неправда; той голос її обдурює. Це не пекло, бо їй дуже холодно, до того ж у неї з носа й рота стирчать пластикові трубки. Одну з трубок їй запхали в саме горло, й вона мало не задихалася.

Спробувала її витягти, але руки були прив’язані до ліжка.

— Жартую, це не пекло, — вів далі голос. — Це гірше від пекла, хоч я там і не була. Ви у Віллеті.

Попри біль і задуху Вероніка відразу збагнула, що сталося. Вона намагалася покінчити з собою, але хтось її врятував. Це могла бути одна з черниць, подруга, що навідалася без попередження, або кур’єр із замовленням, про яке вона й забула. Хай там що, але вона вижила й опинилась у Віллеті.

У Віллеті — відомому притулку для божевільних, який на всіх наводив страх від 1991 року, коли його було засновано, після здобуття незалежності. Саме тоді, гадаючи, що поділ Югославії відбудеться мирним шляхом (зрештою, Словенія відбулася тільки одинадцятьма днями війни), група європейських бізнесменів отримала дозвіл на відкриття в старих казармах, кинутих урядом напризволяще, психіатричної лікарні.

Невдовзі, однак, вибухли війни: спочатку в Хорватії, потім у Боснії. Бізнесмени занепокоїлись. Гроші для інвестицій надходили від акціонерів, розкиданих по цілому світі, чиїх імен вони навіть не знали, тож не було можливості зібрати всіх їх разом, пояснити ситуацію й заручитися їхнім терпінням. Проблему вирішили методом, не надто відповідним для психлікарні, тому для молодої нації, котра щойно відкинула комуністичні ідеали, Віллет став символом найгірших вад капіталізму: щоб опинитися тут, досить було певної суми грошей.

Дехто, бажаючи позбутись якогось члена родини після сварок про спадщину (або про недостойну поведінку тієї особи), був готовий заплатити великі гроші, щоб тільки отримати медичну експертизу про необхідність ізоляції своїх зайвих дітей чи батьків. Інші ж, рятуючись від боргів або втікаючи від відповідальності за вчинки, що загрожували довгим терміном ув’язнення, відсиджувалися в божевільні й виходили звідти, не сплачуючи жодних штрафів та ігноруючи суди.

Віллет був місцем, з якого ніхто ще не втік і де поруч зі справжніми хворими — скерованими сюди за рішенням суду або переведеними з інших лікарень — перебували ті, кого зумисне зробили божевільним, і ті, хто таким прикидався. Наслідком було повне безладдя, і в пресі постійно з’являлися матеріали про поганий догляд та зловживання, хоча ніхто з журналістів так і не отримав дозволу відвідати Віллет, аби побачити все на власні очі. Уряд розглядав ці матеріали, але доказів завжди бракувало; акціонери погрожували, що поширять інформацію про перешкоди іноземним інвестиціям у Словенії, й таким чином цей заклад залишався на плаву; фактично, він навіть зміцнював свої позиції.

— Моя тітка покінчила з собою кілька місяців тому, — вів далі жіночий голос. — Майже вісім років вона боялася вийти з кімнати і тільки їла, гладшала, курила, ковтала пігулки й постійно спала. Мала двох дочок і люблячого чоловіка.

Вероніка марно намагалася повернути голову в бік цього голосу.

— Прокинулася вона лише раз — тоді, коли чоловік завів собі коханку. Влаштувала скандал, схудла на пару кілограмів, розбила кілька тарілок і декілька тижнів не давала сусідам спокою своїми криками. Хоч як це дико звучить, але то була чи не найщасливіша пора її життя. Вона за щось боролася; життя вирувало в ній, й вона тоді могла подолати всі перешкоди на своєму шляху.

«Яке це має відношення до мене? — подумала Вероніка, не в силах вимовити й слова. — Я не ваша тітка, і в мене немає чоловіка!»

— Врешті-решт її чоловік позбувся коханки, — додав жіночий голос, — і поступово до тітки вернулась її попередня пасивність. Якось вона зателефонувала мені й сказала, що хоче змінити своє життя — кидає курити. Тоді ж таки, кинувши курити, почала ковтати чимдалі більше заспокійливих пігулок, а потім повідомила всім, що хоче покінчити з життям. Ніхто їй не повірив. І ось одного ранку, залишивши мені прощальне повідомлення на автовідповідачі, вона отруїлася газом. Я кілька разів переслухала це повідомлення: я ще ніколи не знала її такою тихою, такою впокореною. Вона сказала, що не почувається ні щасливою, ні нещасною, тому й не хоче жити.

Вероніці стало шкода цієї жінки — вона, либонь, розповідала це все, намагаючися збагнути тітчину смерть. У цьому світі, де кожен прагне вижити за будь-яку ціну, хто може засудити людину, котра вирішила померти?

Ніхто. Кожен знає міру свого страждання або відчуває, що його життя втратило сенс. Вероніка хотіла це пояснити, але натомість почала душитися трубкою, що стирчала їй з рота, і жінка кинулася на поміч.

Вона бачила, як жінка схилилася над її прив’язаним тілом, натицьканим трубками і врятованим усупереч її волі. Вона виказувала своє бажання знищити його, — мотаючи головою, благала очима, щоб з неї повитягали всі ці трубки і дали їй змогу спокійно померти.

— Щось ви нервуєтеся, — сказала жінка. — Може, шкодуєте за своїм вчинком, а чи й далі бажаєте вмерти; та це мене не цікавить. Моя справа — робити те, що належить. Якщо пацієнт нервується, я мушу, за приписом, дати йому заспокійливе.

Вероніка припинила опір, але медсестра вже робила їй укол у руку. Невдовзі вона знову опинилася в дивному світі без сновидінь — пам’ятала тільки обличчя жінки, котру щойно побачила: зелені очі, каштанове волосся й відсторонений вираз обличчя — обличчя людини, яка робить те, що їй приписано, ніколи не сумніваючись у доцільності тих або інших правил.

Пауло Коельо почув про історію з Веронікою трьома місяцями пізніше, коли вечеряв у Парижі, в алжирському ресторанчику, зі своєю знайомою словенкою, також Веронікою, батько якої був головним лікарем Віллету.

* * *

Згодом, вирішивши написати книгу на цю тему, він хотів було