коминок, на стіл під вікном, на підлогу, на книжкову полицю… всюди. Аптека у Бремблгерсті не могла би похвалитись і половиною таких пляшечок. Це було справжнє видовище. Одна по одній скрині вивергали пляшки, аж доки всі шість не спорожніли, а стіл весь укрився соломою; крім пляшок, у скринях було ще декілька пробірок і старанно спаковані терези.
Тільки-но всі валізи були розпаковані, незнайомець підійшов до вікна і почав працювати, анітрохи не переймаючись тим, що все довкола в соломі, що коминок згас, коробка з книжками досі на подвір’ї, а його речі й решта багажу нагорі.
Коли місіс Гол принесла йому обід, він уже настільки заглибився в роботу, виливаючи маленькі краплини з пляшок у пробірки, що нічого не чув, аж поки вона не винесла більшу частину соломи і не гримнула тацю на стіл — гучніше, ніж зазвичай, бо побачила, в якому стані підлога. Тільки тоді він трохи повернув голову — і знову відвернувся. Але вона встигла помітити, що він зняв окуляри; вони лежали біля нього на столі, і їй здалося, що його очні западини незвичайно порожні. Чоловік знову одягнув окуляри, обернувся і поглянув на неї. Вона збиралася поскаржитися з приводу соломи на підлозі, але він її випередив.
— Я б не хотів, щоб ви заходили, не постукавши, — сказав він з надзвичайним роздратуванням — досить характерним для нього.
— Я постукала, але, мабуть…
— Можливо, ви й постукали. Але в моїх дослідженнях… дуже термінових і необхідних дослідженнях… найменше втручання, рипіння дверей… я мушу вас попросити…
— Неодмінно, пане. Ви можете будь-коли зачинитись, якщо потрібно.
— Дуже гарна ідея, — сказав незнайомець.
— Ця солома, якщо я насмілюся зауважити, пане…
— Не треба. Якщо солома вас непокоїть, запишіть її в рахунок, — і він буркнув щось, схоже на лайку.
Він був такий дивний у ту мить, такий агресивний і запальний, із пляшкою в одній руці та пробіркою в другій, що місіс Гол почувалася цілковито збентеженою. Але вона була непохитною жінкою.
— Я б хотіла знати, пане, що, у вашому розумінні…
— Шилінг… запишіть один шилінг. Цього, гадаю, достатньо?
— Нехай і так, — мовила вона, розстеляючи на столі скатертину, — звісно, якщо ви задоволені…
Він відвернувся до неї спиною.
Весь пообідній час він працював за замкненими дверима і, як заявляє місіс Гол, майже весь час у тиші. Але один раз вона почула якийсь поштовх і дзвін пляшок, ніби щось вдарилось об стіл, і розбиті пляшки з гуркотом полетіли додолу. Потому в кімнаті почулися швидкі кроки. Побоюючись, що «щось трапилось», вона підійшла до дверей і дослухалася.
— Не можу більше! — скаженів незнайомець. — Не можу! Триста тисяч, чотириста тисяч! Величезна кількість! Усе брехня! Так може тривати все життя!.. Терпіння!.. Дійсно, терпіння! Дурень! Дурень!
З буфету долинув якийсь шум, здається, хтось увійшов, і місіс Гол дуже неохоче попрямувала туди, не дослухавши продовження монологу. Коли вона повернулась, у кімнаті знову панувала тиша, за винятком слабкого порипування стільця та дзенькоту пляшки час від часу. Все минулось, і незнайомець продовжував свою роботу.
Коли вона принесла йому чай, то побачила розбите скло у кутку кімнати, під дзеркалом, і золотисту пляму, котру він, вочевидь, намагався недбало затерти. Це враз привернуло її увагу.
— Запишіть це в рахунок, — несподівано промовив гість. — І заради Бога, не турбуйте мене! Якщо є якісь збитки, просто записуйте їх у рахунок, — і він продовжив робити позначки в переліку і записувати щось у зошит, що лежав перед ним.