можна буде успішно розв'язати лише тоді, коли науковці скинуть шапку перед природою, забудуть про амбіції і визнають: людям відомі далеко не всі види істот, які живуть на нашій планеті. Ймовірно, що в царині іхтіології природа досі зберігає свої таємниці. Отже, немає підстав заперечувати ймовірність існування риб, китоподібних чи якихось інших невідомих нам видів (або й родів) особливих організмів — таких, що пристосовані до глибоководного життя завдяки якимось фізичним законам і лише зрідка й невідомо з якою метою піднімаються на поверхню океану.

Коли ж самовпевнено наполягати на тому, що науці відомі всі види живих істот на планеті Земля, тоді є сенс пошукати тварину, про яку йдеться, серед уже відомих морських тварин. У такому разі я готовий припустити існування гігантського нарвала.

Середньостатистичний нарвал, більше відомий як одно-ріг, досягає шістдесяти футів завдовжки. Якщо помножити його розміри на п'ять чи десять, наділити силою, пропорційною розмірам, відповідно збільшити його бивень, то отримаємо опис морського страховиська! Так, ця тварина набуде розмірів, вказаних офіцерами „Шанона“, озброїться бивнем, здатним зробити двометрову пробоїну у добротному пароплаві „Шотландія“, і матиме силу, достатню для того, аби протаранити корпус океанського судна.

Нарвал і справді має бивень, дещо схожий на кістяну шпагу, алебарду, як висловлюються окремі натуралісти. Це величезний ріг, твердий як сталь. Сліди від поранень ним часто-густо виявляли на тілах китів, які регулярно стають жертвами нарвалів. Траплялися випадки, коли уламки бивня нарвала витягали з дерев'яних корпусів суден, які він продірявлював наскрізь. Музей паризького медичного факультету пишається рідкісним експонатом — бивнем нарвала завдовжки два метри двадцять п'ять сантиметрів і діаметром в основі сорок вісім сантиметрів.

Тож уявімо собі бивень удесятеро більший, тварину вдесятеро сильнішу, припустімо, що вона пересувається зі швидкістю двадцять миль за годину, і помножимо масу тварини на швидкість — у такому разі можна буде пояснити причину катастроф, які трапляються нині.

Отже, на підставі усієї зібраної на цей момент інформації я схильний припустити, що ми маємо справу з морським єдинорогом гігантських розмірів, озброєним не просто алебардою, а справжнім тараном, як броненосні фрегати та інші військові судна, до того ж не менш масивним, ніж вони, і наділеним не меншою пересувною силою.

Саме так я пояснюю це явище за умови, що воно дійсно існує, а не було породжене хворобливою уявою окремих осіб, що також можливо».

Тепер можу зізнатися, що останні слова були написані мною з метою підстрахуватися: я хотів зберегти своє добре ім'я науковця і не дати приводу для глузувань американцям, які полюбляють робити посміховиська з усіх і вся. Так я підготував собі місток для відступу, хоча насправді був упевнений в існуванні «морського страховиська». Невже природа, яка створила людину, дурніша за неї? Людина ж конструює залізні гіганти, то чому б не могло бути живої істоти, здатної помірятися силою з витворами людських рук?

Моя стаття стала приводом до запеклих дискусій. У мене навіть з'явилися однодумці. Версія, яку я опублікував, була виграшною хоча б тому, що давала цілковиту свободу уяві. Людський розум наділений схильністю створювати образи всіляких гігантів. А велика вода здатна слугувати саме тим простором, тією єдиною стихією, де можуть народжуватися неймовірні істоти, а наземні гіганти, як от слони й носороги, — просто пігмеї. Водне середовище вирощує величезних ссавців, і, можливо, там живуть велетенські молюски, жахливі ракоподібні, стометрові омари чи краби вагою хоч би й двісті тонн! А хто в змозі це спростувати? Колись наземні тварини, сучасники геологічних епох — чотириногі, чотирирукі, плазуни, птиці — мали гігантські розміри, і лише час підкоротив їхніх нащадків. Що дивного в припущенні, ніби вода у своїх незвіданих глибинах зберегла зразки життя окремих давніх епох (такі собі живі, не музейні, експонати), адже там не відбувається жодних епохальних змін, в той час коли земна кора постійно потерпає від них? Що мало б завадити океану зберегти у своєму лоні останні види титанічних істот, роки яких вимірюються століттями, а століття — тисячоліттями?

Так чи не так, а природа незвичайного явища сумнівів більше не викликала, суспільство визнало існування підводного диво-звіра, який, проте, не мав нічого спільного з казковими морськими зміями.

Безсумнівно, ця таємнича історія була цікавою для наукового світу. Але для країн практичних, особливо для Америки й Англії, важливішим було убезпечити трансокеанські сполучення від нападів морського страховиська. Тож слід було очистити океан від страшного звіра. Преса, яка представляла інтереси промислових і фінансових верств суспільства, розглядала це питання саме з практичного боку. «Шилінг енд Меркентайль ґезет», «Ллойд», «Пакетбол», «Рев'ю-маритім-колоніаль» — усі зазначені періодичні видання, фінансовані страховими компаніями, які погрожували підвищити страхові ставки, висловилися з цього приводу одноголосно.

Суспільна думка, насамперед у Сполучених Штатах Америки, загалом підтримала ініціативу страхових організацій. У Нью-Йорку почали готуватися до експедиції, яка повинна була вирушити в путь із чітко визначеною метою: впіймати і знешкодити нарвала. Найближчим часом в море мав вийти швидкохідний фрегат «Авраам Лінкольн». Капітаном було призначено підкованого на всі ноги у морській справі моряка Фараґута. Оскільки двері військових складів для нього були відчинені, капітан дуже швидко споряджав свій фрегат.

Але (чомусь так нерідко трапляється) саме в той час, коли було вирішено спорядити експедицію, тварина причаїлася. Вона зникла майже на два місяці, принаймні жодне судно не зіткнулося з нею за цей час. Єдиноріг мовби відчув, що на нього готується облава. Цей факт обговорювався дуже жваво! Країни зв'язувалися між собою за допомогою трансатлантичного підводного кабелю (про нього у цій розповіді йтиметься докладніше). Дотепники жартували, що цей хитрун перехопив якусь секретну телеграму і вжив надзвичайних заходів для власної безпеки.

Поки страховисько бавилося з суднами у піжмурки, фрегат, готовий до тривалого дальнього плавання і озброєний до зубів, чекав на нього. Але куди йому вирушати, не знав ніхто. Коли тривожне чекання дійшло до точки кипіння, несподівано 2 червня промайнула чутка, що пароплав «Тампіко», який здійснював рейси між Сан-Франциско і Шанхаєм, зо три тижні тому зустрів однорога у північних водах Тихого океану.

Це повідомлення справило на всіх