я вас про дещо спитаю та й піду ловити вашу відьму.

— Питай! Питай! — загукали всі.

— Перше моє запитання до перукаря: хто в тебе стригся цього місяця?

І перукар відповів:

— А тепер скажи ти, чоботарю: скільки черевиків на дерев’яних підошвах приносили тобі лагодити цього місяця?

— Гай-гай, — відповів швець. — Ще зовсім недавно я мав діла повні руки:

— А третє запитання до тебе, мотузнику: як тобі торгувалося і що ти продав за цей місяць?

— А ось як, послухай лишень:

— Так, так, — промовив Мазіно й ліг коло багаття. — Тепер я трохи засну, бо добре-таки втомився. Опівночі розбудите мене, і я піду ловити відьму. — Він прикрив очі капелюхом і заснув.

Селяни просиділи до півночі — ніхто анічичирк, боялися й дихнути, щоб не збудити Мазіно. Опівночі Мазіно повернувся на другий бік, позіхнув і прокинувся. Випив кухоль доброї джерельної води, тричі плюнув у багаття й подався, не озираючись, до лісу.

Селяни чекали довкола багаття, аж поки воно не обернулося на купу жару, а там і на холодний попіл. Аж тоді всі вони побачили Мазіно. І кого б ви думали тягнув він слідком за собою, вхопивши за довгу бороду? Самого графа, який щосили пручався, плакав і просив зласкавитись.

— Оце вам і відьма! — вигукнув Мазіно і відразу спитав: — А де моя джерельна вода?

Всі селяни остовпіли з дива, а граф затремтів, присів до землі й зіщулився, мов нікчемна кузька від холоду.

— Я знав, що з вас ніхто не міг покрасти худоби, — пояснив Мазіно, — бо всі ви ходили стригтись до перукаря, отож і не могли покидати таких жмутів волосся на кущах. Та й сліди на землі були від великих, важких черевиків, а ви ж ходите босоніж. Не міг це бути й нечистий, бо нащо б він закупляв усі канати й мотузки — залигувати й відводити крадених волів з коровами?

Тим часом граф, що сидів, скулившись, на землі, усе тремтів і силкувався сховатись у власній бороді, яку Мазіно геть перекуйовдив і поплутав, коли тягнув його милість слідком за собою між кущами.

— А як це він наганяв на нас сон самим своїм поглядом? — запитав один селянин.

— Він бив пастуха по голові грубою палицею, обмотаною шовком, і ви чули тільки посвист, ніяких слідів після удару не лишалося, а, опритомнівши, кожен ходив із хворою головою.

— А звідки взялися шпильки? — запитав другий селянин.

— Він ними пришпилював бороду на голові, як ото жінка коси.

Селяни все вислухали мовчки. Аж ось Мазіно спитав:

— То що ми тепер йому зробимо?

— Прив’яжемо до ганебного стовпа! — гукнули люди.

— Посадимо графа в бочку й пустимо кататись!

— Укинемо в лантух разом із котами й собаками!

— Змилуйтесь наді мною! — заквилив граф.

— Зробіть ось як, — порадив Мазіно, — хай він віддасть вам покрадену худобу й повичищає воловні. А що його милість, здається, полюбляє шастати ночами по кущах, то нехай ходить уночі по лісу та збирає хмиз вам на багаття. А дітям накажіть, нехай ніколи не підбирають у лісі шпильок: адже це шпильки відьми Мічілліни, без них вона не дасть ладу своїм патлам і бороді.

Так покапальянці й зробили.

І відтоді в їхньому селі не стало відьми Мічілліни.

А Мазіно вирушив у кругосвітню подорож, аби набратися ще більше розуму.

Кмітлива дівчина

Був собі колись убогий рибалка. І мав він дружину і двох дітей — дочку та сина. Не раз, не два ходив він до річки зі своєю сіттю, не раз, не два закидав її у воду, та ніколи більш як кілька пліточок не приніс додому.

Якось, коли в хаті не було з чого зварити навіть ріденької юшечки, рибалка сказав дружині:

— Піду я ще раз по рибу. Може, зловлю яку пліточку на юшку. Усе ж таки буде нам поживок.

Прийшов він до річки, поставив підсаку, а сам стоїть на березі та й чекає. Тоді взявся тягти підсаку з води, а вона чогось важко йде до берега.

«Мабуть, щось велике піймалося», — подумав собі рибалка.

Аж ось витяг-таки підсаку на берег, дивиться, аж там не риба, а золота ступка! Зрадів рибалка та й пішов мерщій додому. Показує ступку дружині, дочці й синові, а сам так тішиться!

— Бачите, що я сьогодні зловив? — каже. — Тепер годі бідувати!

А дочка йому:

— Що вам з такої здобичі? Голодному риба дорожча, як золота ступка.

— Ет, що ти там тямиш? — розсердився батько. — Я понесу цю золоту ступку до короля, і він щедро заплатить мені за неї.

— Ну то несіть, — відповіла йому дочка. — Та тільки король скаже вам: «Навіщо мені ступка без товкачика?»

Рибалка все ж таки пішов до королівського палацу. Побачив там короля й просить прийняти в подарунок ступку.

Узяв король золоту ступку та й каже сердито:

— А товкачик де? Навіщо вона мені, дурню, без товкачика?

Оторопів бідолашний рибалка, переступає з ноги на ногу, чухає собі за вухом та все бубонить нишком: «Таки правду казала дочка!» Почув це король, насупився й грізно так питає:

— Що ти там, невігласе, бурмочеш?

— Та це я загадав, що мені радила моя дочка. Вона вгадала усе, що ви скажете.

— Мабуть, вельми розумна в тебе дочка, коли так угадує чужі думки. Ото перекажи їй, нехай наготує й принесе мені салату «Ой-ой-ой!» Як не принесе, то звелю її й тебе вкупі з нею скарати.

Сумний поплентався рибалка додому та все лаяв себе дорогою, що бовкнув королю ще й про свою дочку.

Приходить та й каже вдома дочці:

— І чого я тебе не послухав! Тепер і тобі, й мені доведеться накласти головою.

І розповів про королеву забаганку. Потім сів та й плаче. А дівчина зовсім не злякалася:

— Не бійтесь, — каже, — тату, усе буде добре.

Пішла вона на город, нарвала чимало салату, склала в кошик, а поміж листки накидала голок.

На другий день подалася дівчина з кошиком до королівського палацу. Зайшла вона до тронної зали, подала королю накритий кошик і сказала: