ГОЛУБИНИЙ МІСТ

Стала в лазурі туча,

туча чорнокипуча.

Як корабель — загриміла, заплакала — як немовля…

спочуває їй земля.

Тим часом сонечко на небі чорні кайдани порозбивало,

порозбивало, в десять сурмок променистих заграло.

Шипшина щаслива, троянда радіє. Тільки верби зеленоволосі

в поривах печалі й досі; —

світлі краплі ронять, ронять сивий лист

на голубиний міст…

А там сизокрилі: — мир вам! — протуркотали,

пурхнули та й позникали.

От тоді-то, поправивши чорні шати,

дрозд почав чарувати.

Світиться в світі радість, як небо, велика.

Дерева славлять небо; навіть і терен-каліка.

Дитяточко переходило через міст,

узнало пісні добрий зміст.

— Люба птася! — тихо сказало,

рученькою привітало.

Голівонька русява. Одеженька — лілія рожева.

Славлять небо дерева.

Стелися в шумі клена-каштана,

над потоком піщана дорого…

О, свіжість несказанна

життя земного!.

***

ДОЧАСНА ДОЛЯ

І

Враз веселка з усміхів бровою

склала в тучі семицвітник…

Так: само кохання молодою

вірністю з недолі втішить.

В серці гроз — веселка погасала,

як з вікна вино розлите.

В серці: осінь згадка! хоч і красна,

а безсмертником не сквітне.

Вслід само кохання відголосить

все крилатістю з безумства.

І довіку звіть, як свідків — сосни,

де труна його замкнулась.

А любов родинна, літній медвик,

званий з ниви, ждати буде.

В шлюбі — криник між дими щоденні

сходить: на життя подружнє.

Чара! нам одна дочасна, чиста,

суджена при брамі в юність…

І до неї на незнаних стрічах —

в схід живих очей звернутись.

ІІ

З висоти даровано в прощення —

хліб, нескришений з громами.

Жінчина душа, з довір’я щедра,

вернеться: все примиряти.

Примиряти в доброту бджолину;

яблуневі дні для неї…

в згоді — в білій радості, сніжіють

з медом чистоти своєї.

Виднота олтарна в лілій стала,

від грудей розп’яття лившись:

приріднити кров’ю! враз — до щастя

в зірку викупля незлісних.

Люди, братні, нам обмиє очі

при дорозі сніжна хустка —

бачити! крізь смерть: світила Отчі,

в церкві небесами звуться.

***

ЗНАЧЕННЯ ВРАЗИ

Я нікому не суддя! і знаю

тінь свою в тропі щоденній.

Коло башти присудив до зламу

грім — ялину, кору здерши.

Кору — збризнувши навкруг, як згубу

царської парчі на трави:

звідти з літер прочитай пробудну

звістку про пишноти втратні.

При дощі, з краплистою вагою,

в розтріски корона зверглась:

звідти з ноток вимовляй терпкою

згадку про шумке мізер’я.

З кожною грозою судьби дужчі —

думку вчать: про вічні звіти.

Осінь дожида! квиток доручить

огняний — на вихід звідси.

***

НАДБЕРЕЖНИЙ ДОСВІТ

І

Марева від озера відходять,

а туман: як потойсвітній.

Ми — самокрадіжні; сонця одяг

скинули, бо мало втіхи.

Зодягаємся в півтіні мерхлі,

без надій, що — й луг палає,

несучи ікони в мідній церкві

осени! крізь горе спрагле.

Все — в блаженний жеврій, все з листками,

погляди предвіччя близить:

кличучи! вам квіти відмикати

з вікон царства незалізних.

Там, світливши берег проти нетрів,

з воску — мучениці повість.

Білокора! в пламенності терпить

ради дня сестер високих.

II

Чуємо: курличуть в ірій вірний

білі журавлі: — ключами.

їм, як свідок, місяць перемірить —

в айстрі синій шлях змічати.

Тут незлобні; тут ікон явлених

учні: в листковій подобі.

Жертву клен, безкнижно — євангелик,

розпалив! послушник добрий.

Вкруг помножено костри блаженних;

в озеро галуззя схилять.

Небо кров’ю на трихресній стежі —

побагрілося й крізь листя.

Ми незрячістю сердець — мов сонні:

не збагнем свічок осінніх.

Риби під дзеркальністю при мості

проминуть веселок відблиск.

Ми — чи простимо, громада братня:

всю! в непам’ять, кожну кривду?

Рідні духом полум’я з розп’яття,

ангели позвати прийдуть.

Ми — чи в звіт готові? крильня сіра, —

до спокути, до палання.

Вкруг хреста небесного іскриться,

в цвіт, галузка сонць ласкава.

III

Невеличні! кожен братчик вибрав

смолоскип від неба мовчки.

І повторює з огню глибизна —

звіщення: в досвітню поміч.

Мов пожежа в небозвід: чудесність! —

без темнот, ні в спад пелюстки.

Ключик сонця зо стежок щоденних

світить крізь терни колючі.

Світоч, розсипаючи вкруг церкви

скарби з-над сузір’їв кріпких…

мій порадник! псальмик мій сердечний,

став при дверях неба мріти.

Царство, при хатках межею поряд,

побудовано: від чаші.

Зором серця зглянем, як негорда

нива стала причащатись.

IV

Сиплються листки — в три чверті зірки:

ніби розгорівши з воску.

Кучугурами жарин закрили

згадку каменів жорстоку.

В синьогір’я напливають хмари,

з тайности: мов гілка близить.

Огній кленик — смолоскипник, марить;

розсвіт в озері любити.

Нам би, наче гшамінь, завінчалась

осінь при гробниці сніжній.

Звідки? від руїни та дичання

груди розростили в хижість.

Без святого невидим’я! тоскні,

кліплять каганечно душі…

Чад і тління суєти крізь осінь

розтягнули: сніг додушить.

Збудимося? крізь туман присмертннй.

вірячи з свічками