Литвек - электронная библиотека >> Іван Михайлович Андрусяк >> Детская проза >> Стефа і її Чакалка >> страница 5
людей убили. І моїх рідних теж багато вбили. І ми мусили тікати сюди, в Україну, щоб і нас не повбивали. Ось. А Бога у нас звуть Аллах. І він усе одно забороняє нам їсти свинину, хоч би де ми були – в Україні чи в Афганістані.

– Чому?

– Бо свиня – нечиста тварина. Вона в калюжі спить.

– Суворий у вас Бог. Свинина ж така смачна… Але наш теж суворий, – сказала на це Орина. – Мені він, приміром, забороняє по церкві бігати й тупотіти.

– Як це? – здивувався вже Сіяр.

– А так. Я оце недавно до сповіді ходила. Священик усі гріхи в мене випитував, і я розказувала. Бага-а-ато розказувала – як батьків не слухалася, що розбила, де нашкодила. Розповіла – а він і питає: «Усе?». «Так, – кажу, – все нібито». А він мені суворо так каже: «А хто по церкві щонеділі бігає й тупотить?!»

– Так це тобі священик забороняє, щоб ти людям із Богом розмовляти не заважала, – мовила Стефа. – Мої батьки теж, коли моляться перед сном, просять не галасувати. Бог любить, щоби з ним у тиші спілкувалися. І щоб капостей не робили, бо Чакалка забере. Але Бог добрий, він нам допоможе. І нагодує. Треба лише попросити. У тиші.

– Ага. І Аллах добрий. І Аллах нагодує.

І діти пішли далі мовчки, кожне думаючи про своє.

А невдовзі вийшли на галявину, де росло багато щавлю.

Наїдок із нього, звичайно, не дуже – але голод угамували…

7.

– І хто так тікає?!

Чакалка постала перед ними руки-в-боки. У всій, як то кажуть, красі…

Зринула, немов нізвідки. Бо ж перед тим дітлахи, поївши щавлю й пожвавішавши, – де й поділися втома і смуток, – помчали наввипередки за перелісок. А там, поборюкавшись і нареготавшись усмак, надибали припадком на стежинку, – ледве, щоправда, помітну серед ріденького лісового бур’янцю, але все-таки стежину, яка кудись та вела, – і пішли собі зі смішками й жартами тією стежиною навмання, і вже не зважали на те, де «прямо», а де «криво», – і ось, маєш тобі…

– І хто так тікає?! Ні, хто так тікає, скажіть мені! Ви бодай уявляєте собі, що це таке – втекти від Чакалки? Та ще й лісом! Ха-ха-ха!

Школа була зовсім близько, рукою подати, і стежка, виявляється, вела саме туди – назад до школи! І Чакалка стояла на цій стежці руки-в-боки, накокоїжена, скуйовджена, із трохи пом’ятим іще зо сну обличчям, але гострими-гострими, як у шуліки, очима, в яких тепер вистрибували вже не коричневі біси тривоги, а лишень руді бісенята радості.

– Ха-ха-ха! Наївні! Хотіли мене зачинити? Гадали, я через вікно не виберуся? Ха-ха-ха!

Дітлахів мов хто зверху мокрим рядном накрив.

– Ні, вам треба учитись, учитись і ще раз учитись! Так казав сам Великий Бабай. У нас у школі Чакалок навіть таке гасло на стіні висіло, якраз під портретом Великого Бабая. Треба буде й собі схоже зробити. Але поки що – гайда обідати! А після обіду – одразу в клас! Ми й так півдня проваландалися…

– Хто валандався, а хто й сопів без задніх лап, – огризнулася Орина, але все ж похнюплено потюпала вслід за Чакалкою. За нею, хлипаючи, потягнулася Ірця, а вже тоді – зціпивши зуби – Стефа з Сіяром.

Це був провал.

Цілковитий.

Абсолютний.

Але не остаточний.

Ні, дале-е-еко не остаточний!

– Ми ще їй покажемо, де раки зимують! – прошепотіла Стефа, стиснувши кулачки.

– Покажемо! – погодився Сіяр. А по хвилі запитав:

– Де ж вони зимують?

– А ти не знаєш?

– Ні! Це ж ти казала…

– І я не знаю, – зітхнула Стефа. – Скільки не просила тата показати, а він лише усміхався. Та нічого… Коли покажемо, тоді й самі дізнаємося.

– Ага…

Тим часом, у шкільній їдальні на дітей чекав справжній сюрприз. На обід були сухарики й чіпси, кока-кола у великих пластикових пляшках, а ще батончики «Снікерс», «Баунті» й «Віспа». Якраз те, що вони найдужче любили! І те, що їм батьки дозволяли хіба зрідка і з великою неохотою. Тож діти буквально накинулися на ласощі. Лише Ірця, все ще трохи хлипаючи, застерегла:

– Ви обе-е-лезно! Віспа – се така хволо-о-ба…

– Ага! – підхопила Орина. – Є ще кашлюк, кір і скарлатина. Краса! І всі – шоколадні батончики. Ням-ням! Наїмося і похворіємо Чакалці на зло. Ми будемо лежати і балуватись, а в Чакалки буде інфаркт!

– А що таке цей… інфакт? – запитав Сіяр.

– Хвороба така.

– Ні, – вирішив він. – Це недобре. Тоді і ми захворіємо, і Чакалка захворіє. І ніякої від цього не буде користі. Не школа, а лазарет.

– Коли ми захворіємо, то балуватися не будемо. Тоді не хочеться балуватися, – печально мовила на це Стефа.

– Але їсти все одно хочеться, – додала по хвилі, запиваючи жменю сухариків із сьомгою добрячим ковтком кока-коли прямо з пляшки. Адже келишків у Чакалчиній їдальні не було, навіть одноразових. Хороших манер у цій школі, певно, не вчили…

8.

– Сідай, Сіяре, за парту.

Сіяр сів на парту, демонстративно повернувшись до Чакалки спиною, і звісив ноги на стілець.

– Ні, Сіяре, ти ЗА парту сідай! – дещо розгублено скрикнула Чакалка.

Вона дуже хвилювалася – це був її перший у житті урок, і їй дуже хотілося провести його якнайкраще. За Чакалячими, звісно, мірками…

Сіяр із неохотою всівся на стілець, але ноги, схрестивши, виставив на парту – як справжнісінький американець.

Чакалка ще дужче розгубилася, але опанувала себе й вирішила не звертати уваги. Вона стала наперед класної дошки, склала руки на грудях, глибоко вдихнула і – урочисто почала:

– Ану розкажіть мені, як ви втікали!

Діти глянули на неї з подивом.

У класі зависла гнітюча тиша. Навіть Сіяр прибрав ноги з парти – раз тому, що він таки не американець, і сидіти йому так було незручно; а крім того, надто вже підозрілим виявився такий початок…

– Тікали, то й тікали! – нарешті знайшлася Орина. – Вам що до того?

– А ви все ж розкажіть, – хитренько так примружившись, наполягала Чакалка.

– Прямо тікали! – люто блиснувши чорними оченятами, скрикнув нарешті Сіяр. – Усе прямо і прямо! А вийшло криво…

– Звісно, що так. Але на що ви орієнтувалися, щоб було прямо?

– На око!

– Зрозуміло.

– Що вам зрозуміло?! – геть уже розсердився Сіяр. – Знущаєтеся, що перший раз не вийшло? Не хвилюйтеся: вийде другий, а ні – то третій, четвертий… Ми все одно втечемо! Все одно!

– А не втечете! – Чакалка була вже спокійна і певна себе. Вона дивилася на дітей з

ЛитВек: бестселлеры месяца
Бестселлер - Сергей Васильевич Лукьяненко - Дозоры - читать в ЛитвекБестселлер - Алина Углицкая (Самая Счастливая) - Хроники Драконьей империи. 2. Не единственная - читать в ЛитвекБестселлер - Дмитрий Евгеньевич Крук - Никола Тесла. Пробуждение силы. Выйти из матрицы - читать в ЛитвекБестселлер - Татьяна Александровна Захарова - Виконтесса из другого мира - читать в ЛитвекБестселлер - Эллен Ох - Невидимый друг - читать в ЛитвекБестселлер - Вера Олеговна Богданова - Сезон отравленных плодов - читать в ЛитвекБестселлер - Стивен Кинг - Билли Саммерс - читать в ЛитвекБестселлер - Вячеслав Николаевич Курицын - Полка. О главных книгах русской литературы - читать в Литвек