Марина та Сергій Дяченки

Баскетбол

* * *

- Це Сашко, - сказав той, що стояв за лівим плечем Антона.

Сашко був двометровим худим хлопцем у полинялій жовтій майці з цифрою “дев’ять” на животі.

- А це Людовик.

Людовик сидів на камені в затінку перехнябленої огорожі. Окуляри в тоненькій

гнутій оправі раз у раз сповзали йому на ніс, і він час від часу закидав

голову, щоб повернути їх назад. Антон не міг відвести погляду від цих окулярів

- його начебто щось притягувало, як за ниточку. Людовик посміхнувся й

підморгнув крізь тьмяне скло, і від цієї усмішки та цього підморгування

Антонові мороз пробрав по шкірі.

- ...А це м’яч.

Оранжевий м’яч лунко підстрибнув, і Антон машинально піймав його. Відчув пухирці на гумовій

поверхні - знайомий дотик, що відразу нагадав про щось гарне. Щось від давнього

славного часу.

- Сашко в нас грає з Людовиком, а ти гратимеш зі мною, - той, що стояв позаду

Антона, вийшов нарешті на світло. Підняв голову, глянув мружачись на небо:

- Ох і пече сьогодні... Ну, ходімо.

Він назвався Мелом, був невисокий - у всякому разі, порівняно з Антоном і

Сашком. Носив жовтогарячу футболку з жовто-бірюзовим малюнком на грудях:

натюрморт із двох груш та неприродно синьої сливи. Його джинси були закасані до

щиколоток і відкривали погляду величезні білі кросівки.

- А ось наше поле. Подобається?

Баскетбольний майданчик був цілком покритий снігом. Сніг - шар завтовшки в

палець - підтанув і закляк, і це було неприємно, бо зверху палило невидиме, але

від цього не менш пекуче сонце. А сніг лежав.

- Ось що, хлопчики, - Мел усміхнувся, від його усмішки Антонові стало чомусь

спокійніше. - Розминайтеся, пристрілюйтеся, а ми з Людовиком подивимося...

Давай, Антошо, сміливіше.

Немає нічого більш дивного, ніж грати в баскетбол на утрамбованому снігу. Час

від часу кросівки ковзали; довготелесий Сашко дозволив Антонові трохи постукати

м’ячем, пробігтися, кілька разів кинути зі штрафного у кільце, а потім вони стали

у центрі, віч-на-віч.

Сашко взявся відбирати в Антона м’яч, і майже відразу одібрав. Тоді рвонув до кільця - Антон не встигав за ним;

кидок - м’яч забився в сітці. Сашко нервово посміхнувся, потім оглянувся навіщось на

Людовика і Мела - ті мовчки сиділи в затінку:

- А ну, давай ще...

Вони кружляли по майданчику, забувши про сніг під ногами та про невидиме сонце

над головою. Сашко був, очевидно, професіонал; Антон ладен був припинити гру,

опустити руки і здатися.

Якоїсь миті Сашкове обличчя опинилося дуже близько, Антон відчув їдкий запах

поту і плутані слова:

- Сачкуєш... Грай! Він же дивиться! Грай, сука!..

Антон розізлився. Розкрив Сашка облудним рухом, нарешті відібрав м’яч, повів по крижаному полю, і з кожним ударом об білий спечений сніг до нього

поверталися і навички, і рефлекси, і радість Гри.

Він навіть устиг здивуватися.

Чужий подих позаду; Антон крутнувся, обвів Сашка і кинув м’яч у кільце - так яблуко кладуть у кошик. Жовтогаряча куля прослизнула крізь

сітку, немов намазана маслом.

З боку глядачів долинуло плескання в долоні. Антон озирнувся: Мел аплодував.

Людовик посміхався, поблискуючи скельцями окулярів.

- Молодця, - сказав Сашко. Його чуприна, мов бурульки, прилипла до скронь. -

Давай ще...

І вони грали ще. Сашко закинув два м’ячі, Антон - три, причому один із них - майже від середини поля. Щоразу, коли

Сашкове обличчя опинялося поруч, Антон чув плутане:

- Грай... Не філонь...

Нарешті м’яч, відскочивши від Сашкового коліна, покотився прямо під ноги глядачам.

Людовик притримав його гостроносим черевиком, подивився на Мела, перевів погляд

на Антона і Сашка, що зупинилися за п’ять кроків.

- Йдіть собі, хлопці, - сказав Мел. - Антоне, познайомся з командою.

Сашко пішов уперед, Антон слідом. Обігнули дерев’яну огорожу; Антон ледве стримувався, щоб не оглянутися на Мела з Людовиком, а

ті, як і раніше, сиділи в смугастому затінку нещільно припасованих дощок.

Сашко облизнув губи:

- Ти... добре граєш. Тільки не сачкуй. Отут один був до тебе... Грай, коротше,

тільки на повну силу. Зрозумів?

- А я граю на повну, - сказав Антон. - Просто я...

- Нікого не цікавить, - перебив його Сашко. - Якщо тобі хоч тут пощастило, то

відпрацьовуй... Ти майстер?

- Не встиг, - сказав Антон. - Кандидат.

- Мел нікого нижче майстра не бере, - сказав Сашко. - Бачиш, ти таки фартовий.

Пруха тобі... Тільки не тремти. Тут ще непогано - коли звикнеш.

Антон озирнувся. Неподалік, метрів за десять, двома тісними групками стояли

хлопці - з тих, чиї голови звичайно пливуть над юрбою. Четверо в жовтих майках

і четверо - в зелених. Один, наголо стрижений, тримав зелену майку в руках.

- Привіт, - сказав стрижений. - Це твоя.

- Антон, - відрекомендувався Антон, подаючи руку.

- Вова, - сказав стрижений.

У них у всіх були вологі долоні. Та міцні, без потаємної думки, потиски.

- Артур...

- Ігор...

- Костя...

Сашко кивнув своїм. І ті теж підійшли знайомитися:

- Олег... - Славко...

- Я теж Славко...

- Дмитрик...

Усі вони стояли, переступаючи з ноги на ногу. Дивилися, як Антон скидає білу

футболку, як надягає зелену майку, од якої запахло... чим?

- Отже, гратимемо разом, - сказав Вова, і було помітно, що йому ніяково.

- Еге ж, - сказав Антон.

- Ти за кого грав?

- За юнацький “Зеніт”...

- Як за юнацький?

- Так... Я кандидат... Майстра не встиг одержати...

Хлопці в зеленому переглянулися.

- Він класно грає, - сказав Сашко. - Адже Мел його взяв.

- Авжеж, - одразу погодився Вова. Як здалося Антонові, з полегкістю.

- Ходімо, - сказав Сашко. - Вже час.

Антонові здалося, що минуло всього дві хвилини з того моменту, коли Людовик

сказав “Гаразд, хлопці, йдіть”...

І Людовик, і Мел сиділи там саме. В затінку огорожі.

- Готові? - Мел усміхнувся. В нього була гарна, щира усмішка; Антонові одразу

відлягло, він несміливо усміхнувсь у відповідь:

- Ми ж... а тренування? Комбінації?

- Будемо грати гравцями, а не комбінаціями, - серйозно сказав Мел. - Я

допомагатиму вам, Людовик - їм... Фолити не треба, грубо грати не треба,

свисток слухати треба, решту - сам усе побачиш, - і Мел кивнув, даючи

зрозуміти, що час розмов закінчився.

- Гратимеш у зв’язці зі мною, в нападі, - пошепки сказав Вова.

- Але ж ми не тренувалися, - несміливо заперечив Антон.

Вова насупився:

- А ти роззуй очі й стеж за грою. Я піду в прохід і витягну твого захисника на

себе, а потім віддам тобі