пам’ятав про Нага й Нагайну, і хоча йому були дуже приємні пестощі матері Тедді, а також подобалося сидіти на плечі хлопця, очі мангусти раз у раз червоніли, після чого лунав довгий войовничий клич: «Рікк-тікк-тіккі-тіккі-чк!»

Тедді взяв Ріккі із собою в ліжко, наполігши, аби той спав у нього на грудях. Ріккі-Тіккі був надто вихованим, щоб укусити або подряпати, але не встиг малий заснути, як він вирушив у нічний обхід по дому і в темряві наткнувся на Чучундру, мускусну щурку, що кралась уздовж стіни. Чучундра — це безталанне створіння з розбитим серцем. Вона хникає та скиглить усю ніч, прагнучи набратися рішучості й вибігти на середину кімнати, однак ніколи не наважується.

— Не вбивай мене, — схлипнула Чучундра. — О Ріккі-Тіккі, не вбивай мене!

— Ти гадаєш, що гроза змій зв’язуватиметься з мускусними щурами? — презирливо пхекнув мангуста.

— Той, хто вбиває змій, від них же і гине, — скорботніше, аніж зазвичай, мовила тонкослізка. — Хіба я можу бути впевненою, що якоїсь особливо безпросвітної ночі Наг не сплутає мене з тобою?

— Тобі це навряд чи загрожує, — відрізав Ріккі, — бо Наг у саду, а ти, я знаю, туди не виходиш.

— Моя двоюрідна сестриця щурка Чуа розповідала… — почала Чучундра й осіклась.

— Розповідала що?

— Тс-с! Наг всюдисущий, Ріккі-Тіккі. Тобі треба поговорити з Чуа в саду.

— Я не можу, тому ти маєш мені сказати. Мерщій, Чучундро, інакше я тебе вкушу!

Чучундра всілася навпочіпки й залилася гіркими сльозами, які стікали по її вусах.

— О, яка я нещасна! — ридала вона. — У мене ніколи не вистачить хоробрості, щоб вибігти на середину кімнати. Тс-с! Либонь, мені краще взагалі змовчати. Невже ти не чуєш, Ріккі-Тіккі?

Ріккі напружив слух. У будинку панувала тиша, проте здалося, що він розрізнив ледве вловимий звук, наче оса повзла по склу, — сухий шерех зміїної луски на цегляній кладці.

— Це Наг або Нагайна, — сказав собі Ріккі-Тіккі, — лізе у водостічний жолоб ванної кімнати. Твоя правда, Чучундро; мені слід поговорити з Чуа.

Мангуста нишком прослизнув до умивальної кімнати Тедді, але нічого підозрілого не виявив. Відтак подався до вбиральні його матері. Там унизу гладко виштукатуреної стіни була вийнята цеглина для стоку води. Пробираючись краєм заглибини, куди встановлено ванну, Ріккі розчув, як зовні, при місячному сяйві, шепочуться Наг із Нагайною.

— Якщо в домі не стане людей, — напучувала Нагайна, — йому теж доведеться піти звідси, і тоді сад буде нашим знову. Обережно лізь усередину і пам’ятай, що спочатку потрібно вжалити великого чоловіка, який убив Карайт. Потім повертайся до мене, і ми разом — мабуть, ліпше-таки не зволікати — займемося Ріккі-Тіккі.

— А ти впевнена, що буде якась користь від загибелі людей? — пролунало питання.

— Аякже! Коли в бунгало не було людей, хіба тинявся тут хоч один мангуста? Поки садиба порожня, ми король та королева саду; й не забувай, щойно з яєць на динній грядці вилупляться наші дітки, їм будуть необхідні спокій і затишок.

— Справді, я не подумав, — визнав Наг. — Ну, з цим зрозуміло, однак нам навряд чи варто витрачати сили на Ріккі-Тіккі. Я вб’ю великого чоловіка та його жінку — якщо пощастить, то й дитину — і спокійно зникну. Тоді бунгало спорожніє, а мангуста сам забереться звідсіль.

Ріккі увесь тремтів від гніву та обурення; тим часом голова Нага просунулася в отвір, за нею — п’ять футів бридкого холодного тіла. Хоча Ріккі-Тіккі й не тямив себе од люті, він усе ж жахнувся від розміру велетенської кобри. Наг згорнувся кільцем і підняв голову, вдивляючись у темінь ванної кімнати. Мангуста міг бачити зміїні мерехтливі очі.

— Якщо я вб’ю його тут, — міркував Ріккі, — Нагайна про це дізнається; а якщо битимуся з ним на відкритому просторі, перевага буде на боці Нага. Що ж робити?

Змій розгойдувався з боку в бік, а далі Ріккі-Тіккі почув, як той п’є воду з найбільшого жбана^[9], яким наповнювали ванну.

— Чудово, — задоволено видихнув Наг. — Тепер, після смерті Карайт, великий чоловік тримає при собі палицю. Можливо, вона і зараз у нього, та вранці він прийде вмиватися, швидше за все, без неї. Я почекаю тут, доки він прийде. Нагайно, ти чуєш мене? Я зачекаю тут, у холодку, до ранку.

Ніхто не відповів, тож неважко було здогадатися, що Нагайна подалася геть. Наг обвився кількома кільцями навколо днища глека. Мангуста, ніби скам’янів, і лише через годину наважився поволі, міліметр за міліметром, рушити у бік жбана.

«Якщо я в першому ж стрибку не прокушу йому спину, — гарячково міркував Ріккі-Тіккі, — то Наг зможе продовжувати поєдинок, а якщо кобра битиметься, то… Ой-ой, Ріккі!»

Мангуста оцінив поглядом зміїні м’язи нижче каптура — на жаль, вони були надто товстими… Укус же десь біля хвоста тільки озлобить Нага.

«Це має бути голова, — зрештою визначився Ріккі-Тіккі, — голова над каптуром — вчепитись і нізащо не відпускати».

Потому мангуста стрибнув. Голова кобри лежала трохи осторонь, під випуклістю глека, й, прокусивши її, Ріккі уперся спиною в округлий виступ глиняного жбана, не дозволяючи їй випростатись. Це дало йому всього секунду переваги, але він сповна скористався нею. А потім його жбурнуло в один бік, інший, угору-вниз, і по колу, та ще й почало гамселити об підлогу так, немов пес вовтузив пацюка. Проте очі Ріккі-Тіккі давно почервоніли, і він не ослаблював хватки, навіть збиваючи своїм тілом із поличок ковші, мильниці, щітки та раз по раз немилосердно ударяючись об краї ванни.

Ріккі здавлював щелепи все дужче, бо не сумнівався, що власна смерть уже за плечима, і тому, щоб не посоромити честі роду мангуст, волів бути знайденим саме в такому стані, з міцно стиснутими зубами. У голові надсадно гудів джмелиний рій, Ріккі-Тіккі нудило, маленьке тільце, схоже, дробили на ще менші шматочки, аж раптом позаду, наче грім ударив; його оглушив гарячий вихор, а червоний вогонь припалив йому хутро. Це нагло розбуджений тим шарварком великий чоловік жахнув одночасно із двох стволів дробовика по Нагу, влучивши точнісінько у місце під коміром.

Ріккі лежав пластом із заплющеними очима, вважаючи себе тепер уже безповоротно мертвим, хоча голову більше нічого не сіпало. Господар маєтку підняв його зі словами:

— Знову мангуста, Еліс; цього разу маля врятувало наші життя.

Увійшла бліда мов крейда мама Тедді й побачила останки Нага, а Ріккі-Тіккі, насилу доплентавшись до дитячої спальні, залишок ночі постійно стріпувався, наче перевіряв, чи справді його роздерто на сорок шматочків,