ТОМ ІІІ

Вечір

1977 - 2001

___________________________________

БОЯРСЬКІ СОНЕТИ

(1977 – 2001, Боярка)

___________________________________

Добравсь, доліз, прибув до хати.

Калина всохла у дворі,

На ній веселі снігурі

Ще хочуть ягід відшукати.

З душі сочаться кривди-втрати,

Як рани свіжі на корі,

І я, ступивши на поріг,

Забув молитву проказати.

Чи буде рішено Всевишнім,

Щоб знов горів вогнем колишнім,

Не загасив життя своє?

Знамення перше бачу нині:

Снігур на висохлій калині

Для мене приклад подає.

*

Пізнайте Бога, йдіть і говоріть,

І не турбуйтеся, що з вами потім стане,

За вас Він скаже вашими вустами,

Ви не помилитеся навіть мимохіть.

Він допоможе вам все суще зрозуміть

І світлом істини залікувати рани.

Священні книги – Біблії й Корани –

То манівці тяжкі. Ви навпростець ідіть.

Пощезнуть сумніви, жалі й тривоги,

І ви не звернете з тернистої дороги,

Не боячись ні стін, ні огорож.

Одним-одне вас мучитиме лиш:

Як не сьогодні діять, то коли ж?

Якщо не ви це зробите, то хто ж?

*

Я чую шерхіт крил понад собою.

То крила янголів, а, може, сатани.

Жахають, ваблять, збуджують вони,

Хоч я перед останньою стіною.

Лишіть мене, тепер я поза грою.

Від всіх напастей, Боже, борони,

Мені один лиш спокій поверни

І сонце, що сховалось за горою.

Мені тепер нічого вже не треба,

Промінчик сонця та шматочок неба,

Ще жменьку зір, що блимнуть з-поза хмар.

Хай ділять інші владу, успіх, славу,

Хай встануть інші за святую справу,

Я хочу спокою… А у душі – пожар!

*

Мене не стане. Прийде та година,

Хоч світ залишиться, чудний жорстокий світ.

Розтане згадка через кілька літ,

Зітреться, розпорошиться, загине.

Забудуть діти, друзі і дружина,

Ніхто не відшукає навіть слід

Серед полів сумних, серед зелених віт,

У тім гаю, де ще цвіте калина.

Нехай життєвий крос долають люди

Та вірю я: не все мене забуде –

Передчуття у мене, чисте і святе:

Коли теплінь настане березнева,

Мене згадають квіти і дерева

І пам’ять по мені травою проросте.

*

Як цар Мідас, що від богів мав дар

Лиш помахом руки все претворять у злото,

В поезії красу перетворю й болото,

І гній, і хмиз, і квіти, і пожар.

Я сам жахаюсь потойбічних чар.

Навіщо це тобі, слабка істото?

Це, може, найлютіша із нелюдських кар,

А я несу її усім смертям супроти.

Як цар Мідас, конаю я тепер,

Він в золоті купавсь і з голоду помер…

(Навіщо ж той метал, як їжі з нього трясця?)

На нього схожий я, та не кляну богів,

Торкавсь до всього я і назбирав скарбів –

Між них померти є найбільше щастя.

*

Не шкода, що помру, – помруть мої пісні.

По світу вітер їх, як листя, не розніс.

Їх знають тільки ріки, поле й ліс,

Тому так тяжко й боляче мені.

Навіщо в муках пролітали дні?

Навіщо вірш складав, і жив, і ріс?

Щоб стати посміхом для нелюдів-гульвіс

І не знайти ні друга, ні рідні?

А все ж я мрію вистраждав одну,

Її сховав у серця глибину,

Від цього легше жить мені сьогодні.

Коли б одну кобзар десь проспівав,

А потім тихо людям проказав:

“Мелодія моя, слова – народні”.

*

Вже час усе підсумувати:

Де плюс, де мінус, подвиг, гріх,

Добро помірять на карати,

Відкинуть фальш, діла на сміх.

Вже час на суд мені ставати,

Переступати той поріг,

Де не страшать ні дріт, ні ґрати,

Де судять праведно усіх.

Хтось терези візьме без жалю,

Мої гріхи складе на шалю,

Найменша буде там вина.

А що ж мені узять в заслугу?

Свій бідний вірш складу на другу.

Чи похитнеться все ж вона?

*

Я вже спілкуюсь з потойбічним світом,

Померлих душі бачу я не раз,

Вони – моя рідня. Без кривди і образ

Приходять з радістю, любов’ю і привітом.

Серед живих мерців таких нема якраз,

Вони, живі, гниють під теплим літом,

І кожне слово їх ляга важенним гнітом,

А мертві прийдуть – воскресять щораз.

Яким би ницим став, коли б не ваші тіні,

Ви підняли мене над сірим животінням.

Я з вами вже, хоч жити ще півдня.

Я мушу доробить, дожить, доіснувати,

Щоб бути гідним вас і там, між вас, не спати,

Вставать з могили, щоб когось піднять.

*

Чи пережив ти тугу і зневіру,

Коли попереду лиш морок і пітьма,

Коли навколо вже людей нема

І мусиш лютому вклонятись звіру?

Чи пережив ти ніч, і темну, й сіру?

Чи Богу ти молився крадькома –

Нехай скоріше голову здійма,

Пошле петлю, чи меч, або сокиру?

Це пережить – нелюдських треба мук,

Коли ти сам петлю береш до рук,

А потім спинишся. Невже на цьому край?

Най буде Його воля, Його сила.

Якщо вона мене над прірвою спинила, –

Мабуть, я винен! Гірш мене карай!

МУЗА

Це трапилось тоді, коли я йшов в туман,

У морок сірий, може, у пітьму,

Зустрів богиню я прекрасну і німу –

Суворий погляд і знадливий стан.

Спочатку думав я, що це лише обман, –

Як можна стріть її, хвилюючу, одну?

Своїх чуттів отих я й зараз не збагну,

Хоч не згасає пам’яті екран.

Вона сказала: “Повертай назад!”

І я послухав, і вернувся в сад

Саджати квіти і плекать плоди.

Та відчуваю я богині ніжну тінь,

І звуки арфи будять височінь,

І я шукаю скрізь легкі її сліди.

*

Все забере весняна буйна злива:

Всі наші радощі,