берега. Від холоду

Води шукай тепла собі в піску.

І я тебе востаннє, як ізмолоду, Люблю - далеку і близьку таку.

А ми з тобою тільки горя навчені…

А ти спогадуй, що ми берегли?

Твій оберіг - зелені очі мавчині

А ти спогадуй, що ми берегли?

Твій оберіг - зелені очі мавчині

Й палаючі вечірні береги.

Ще мій огонь твого вогню шукатиме

І тіло це палаюче твоє…

Люби мене, люби!

А літо бабине

Над нами павутиння наснує.

***

Правили варяги тут і вікінги, І жили, як Цезар повелів…

А народ збирається на мітинги

І чужих не хоче вчителів.

І своїх народ уже не хоче!

Тих, які вели у вічний бран.

Але й крові нам не треба, хлопче, -

Не для того вибухнув Майдан.

Українці з еллінськими торсами, Чи на те свобода нам дана, Щоб іти Боженками і Щорсами

Під козацькі стяги Богуна?

Горла позривали за свободу, І тепер нам хто затулить рот?

… Але той, хто вийшов із народу, Більше не повернеться в народ…

***

У цій країні довго не живуть.

По смерті довго-довго, за життя недовго…

Так ти казав про власну хресну путь

Напередодні місяця медового.

На Піренеях поселили мафію, А в Україні все дається зморою.

І так міняємо свою історію

На власну, під чужинців, географію.

Літописи не брешуть. І вони

Виносять нам таке із давнини, Що вже у церкві плаче наречена.

А був майдан у маєві знамен.

І Київ, український Карфаген.

І Ганнібал. А може, Картагена?

***

Царедворці були, блюдолизи –Не народні обранці тепер,

Де творці перманентної кризи

Все зривають – і маски, і ризи, Не барони, графи та маркізи, Сиволапа еліта, mon cher…

Охлократія чи хохлократія,

Самозвана така демократія,

Титул є – то уже й демократ…

Але сумно у нашому домі,

Де обличчя давно вже знайомі, А кармін – це не кров по соломі, Щоб із ним починати парад.

О, часи української драми!

Де те море людське з прапорами, Дев’яності, недавній Майдан?

І тепер – не герою, не жертві –У якій помолитися церкві,

Як довкола туман і обман?

І подосі, як символи віри, Поміж нас польові командири…

Чи насправді такої офіри

Ми чекали, й чекали – од нас?

Просиділи в собі, як у схроні, А колись – у глухій обороні, А тепер – у глухій обороні, А комусь – посидіти б на троні…

Всіх розвіє окрадений час!

І не всіх возведе у герої, І не кожному золото Трої, І не кожному – мармур, граніт…

Але шкода землі – дорогої, Золотої – на ярмарку літ.

А на ній ми приходимо в світ.

Умирає останній поет,

І горять в небесі понад нами

Силуети ольвійських монет

І когорти ідуть під орлами.

Колісниця летить у зеніт

І прохромлено пазури орлі

В серце наших окрадених літ, І свобода – як лезо на горлі.

Але з нами царі й королі, Та корони, та пурпурна одіж, І йдемо то в похід, як на продаж, То зникаємо в сивій імлі…

…Де ж ти, дівчино, сина народиш –На якій українській землі?

***

Шукаю історичну батьківщину, бо нині географії нема:

Ярило виглядає із-за тину

і спис чужинця вже уп’явся в спину.

Весна квітує, а в душі – зима.

І так, руїно, ти в мені зориш, мов тріщина в Маріїнськім палаці.

Мов Анні Ярославівні Париж

ввижається на знімках папарацці.

О, це вінчання в Рейнському соборі, пощезли королівські весілля…

Вік двадцять перший все-таки надворі, а дух – дохристиянський звеселя

глаголичним письмом на саркофазі…

Комоні наші линуть по росі.

Збираємо образу на образі

Від образів у Київській Русі.

І так руїнно, а не українно

Крізь нас течуть і ріки, і віки.

Та я сюди повернусь неодмінно, поглянути на Київ з-під руки.

Шукають історичну батьківщину, а знають: географія не та…

Димить із-за червленого щита

кривавий дух великого почину.

Софії Київської древні стіни

вже кришаться, а в Києві – Тарас…

І вже у нас немає Батьківщини!

І рейдери-рейтари б’ють у спини, і вітер з України дме до нас.

…Якої ми шукаємо землі?

Якої ми шукаємо відваги?

Блищать і сяють в історичній млі

Пощерблені щити, пониклі стяги.

Із тисячлітніх зібрані невзгод, і ми в полоні вічного закону.

а може, це оспівують народ

філармонічні труби Єрихону?

І є народ: вернувся в Єрихон

і захистив себе у вічній брані.

А ми? Що ми? Гетьман і фараон

у камені скорботи на кургані.

Мов труби єрихонські – журавлі, готові й ми летіти, тільки свисни.

… Якої ми шукаємо землі?

Якої ми зрікаємось вітчизни?

***

Прочитаний : 406

Кремінь Дмитро Дмитрович :: БЕНЕФІС НА ГОЛГОТІ

Творчість | Біографія | Критика

БЕНЕФІС НА ГОЛГОТІ

Яке це щастя, - є на світі Бог.

Яке нещастя - розп’яли обох…

Поетові,

гульвісі,

ночоброду,

Мені знайдеться місце і в раю…

Історію біблійного народу

Мій син вивчає…

А коли - свою?

Рівнятися із Господом - негоже: Я тінь Твоя,

І я в твоїм сліду…

Як Ти молився, як Ти плакав, Боже, У темнім Гетсиманському саду!

В верховній раді, в тім синедріоні, Коміція по гласності одна

Сиділа ще…

Легіонерські коні

Іржали десь. Дзвеніли стремена

І зовсім поряд озивалась варта.

Твоя - се Твій останній бенефіс

У ролі Бога…

- Що він, раб ідеї? -

В парламенті ридали іудеї, В синедріоні…

- Високо заліз!

Склепали постанову і безсонні, До персональних осликів пішли.

… Підвівся Ти.

Легіонерські коні

Вже зовсім поряд люто захропли.

І поцілунок учня упізнав Ти…

Не бійсь. Голгота - то не Еверест.

У когось, кажеш, персональні авта?

У Тебе буде