дійшло до самого діла?..» — подумав він мимоволі, сходячи на четвертий поверх. Тут заступили йому дорогу відставні солдати-носії, які виносили з однієї з квартир меблі. Він уже раніше знав, що в тій квартирі жив якийсь сімейний німець, чиновник: «Значить, цей німець тепер вибирається, і, отже, на четвертому поверсі на цих сходах і на цій площадці протягом якогось часу тільки квартира старої лишається зайнятою. Це добре… про всякий випадок…» — подумав він знову і подзвонив у квартиру старої. Дзвоник забрязкотів глухо, наче він був із жерсті, а не з міді. В подібних малих квартирах таких будинків вони майже завжди такі. Він уже забув звук цього дзвоника, і тепер цей особливий брязкіт немовби зненацька щось нагадав йому і викликав чітке видіння… Він так і здригнувся, дуже вже ослабли нерви цього разу Через якусь хвилину двері ледь-ледь прочинилися: жилиця оглядала крізь малесеньку щілину прибулого з помітним недовір´ям, і тільки й видно було її очиці, що блискотіли з темряви. Та побачивши на площадці чимало людей, вона посміливішала і відчинила йому. Юнак переступив поріг у темну прихожу, розділену перегородкою, за якою була малесенька кухня. Стара стояла перед ним мовчки і запитливо дивилася на нього. Це була маленька суха бабуся, років шістдесяти, з гострими і злими очицями, з маленьким гострим носом, простоволоса. Білобрисе, мало посивіле волосся її було густо змащене оливою. На її тонкій і довгій шиї, схожій на курячу ногу, було намотане якесь фланелеве ганчір´я, а на плечах, незважаючи на жару, теліпалася зовсім потріпана і пожовкла хутряна кацавейка. Стара щохвилини кашляла і кректала. Певно, юнак подивився на неї якось особливо, бо і в її очах зненацька знову майнув той самий вираз недовіри.

— Раскольников, студент, був у вас місяць тому,— поспішив пробурмотіти юнак і злегка вклонився, згадавши, що треба бути чемнішим.

— Пам´ятаю, голубе, дуже добре пам´ятаю, що ви були,— виразно промовила бабуся, як і до того, не зводячи своїх запитливих очей з його обличчя.

— Так-от… знову, в тій самій справі…— говорив Раскольников далі, трохи збентежено і дивуючись недовірливості старої.

«А втім, може, вона і завжди така, та я того разу не помітив»,— подумав він з неприємним почуттям.

Стара помовчала, ніби вагаючись, потім відсторонилася, показала на двері в кімнату і сказала, пропускаючи гостя вперед:

— Пройдіть, голубе мій.

Невелика кімната, в яку ввійшов юнак, — з жовтими шпалерами, геранями і серпанковими занавісками на вікнах, була тієї хвилини яскраво освітлена призахідним сонцем. «І тоді, виходить, сонце світитиме так само!..» — немовби між іншим майнуло в думці Раскольникова, і він бистрим поглядом окинув усе в кімнаті, щоб по можливості вивчити і запам´ятати розташування. Але в кімнаті не було нічого особливого. З меблів тут були лише диван з величезною увігнутою спинкою, круглий стіл овальної форми перед диваном, туалет із дзеркальцем в простінку, стільці попід стінами — все дуже старе і з жовтого дерева, та дві-три дешеві картинки у жовтих рамках, що зображували німецьких панянок з птахами в руках,— от і все. В кутку перед невеличкою іконою горіла лампада. Все було дуже чисте: і меблі і підлога аж блищали. «Лизаветина робота»,— подумав юнак. І порошинки не можна було знайти в усій квартирі. «Це в лютих і старих удовиць буває така чистота»,— і далі міркував про себе Раскольников і з цікавістю скосив око на ситцеву занавіску перед дверима в другу малесеньку кімнатку, де стояли ліжко і комод старої і куди він ще й разу не заглядав. Уся квартира складалася з цих двох кімнат.

— Чого вам треба? — суворо спитала стара, ввійшовши в кімнату і як до того стаючи прямо перед ним, щоб дивитися йому просто в обличчя.

— Заставу приніс, ось! — І він витяг з кишені старий плоский срібний годинник. На звороті його кришечки був зображений глобус. Ланцюжок був сталевий.

— Але ж і попередній заставі вже строк. Ще позавчора місяць минув.

— Я вам проценти ще за місяць сплачу, почекайте.

— А це вже як я схочу, голубе, чекати чи річ вашу тепер-таки продати.

— А чи багато ж за годинника, Альоно Іванівно?

— Та з дешевиною ходиш, голубе, нічого либонь не вартий. За перстеник вам минулого разу два білетики дала, а воно он і новий купити у ювеліра за півтора карбованця можна.

— Та карбованців хоч з чотири дайте, я викуплю, годинник батьків. Я незабаром гроші одержу.

— Півтора карбованця, і процент наперед. Отак.

— Півтора карбованця! — скрикнув юнак.

— Як хочете.— І стара подала йому назад годинника. Юнак узяв його і так розсердився, що хотів був уже піти, але зараз же схаменувся, згадавши, що йти більше нікуди і що він прийшов не тільки задля цього.

— Давайте! — сказав він грубо.

Стара полізла в кишеню по ключі і пішла в другу кімнату за завіску. Юнак, залишившись серед кімнати сам, з цікавістю прислухався і міркував. Було чути, як вона відімкнула комод. «Мабуть, верхню шухляду,— роздумував він,— Ключі вона, виходить, у правій кишені носить… Всі на одній в´язці на сталевому кільці… І там один ключ є, втроє більший від усіх, із зубчастою борідкою, звичайно не від комода… Значить, є ще якась шкатулка або скринька… Оце й цікаво. Від скриньок здебільшого такі ключі… А втім, яка підлота усе це…»

Стара повернулася.

— Ось маєте, голубе: коли по гривенику на місяць з карбованця, то за півтора карбованця належить з вас п´ятнадцять копійок, за місяць вперед. Та за два попередніх карбованці з вас ще належить вперед, якщо лічити так само, двадцять копійок. Ось беріть.

— Як! То тепер уже карбованець п´ятнадцять копійок!

— Еге ж.

Юнак не став сперечатись і взяв гроші. Він дивився на стару і не квапився йти,´немовби ііце хотів щось сказати чи зробити, але наче не знав, що саме…

— Я вам, Альоно Іванівно, мабуть, цими днями, ще одну річ принесу… срібну… гарну… цигарницю одну… от тільки як у приятеля заберу…— Він збентежився і замовк.

— Ну тоді й будемо говорити, голубе.

— Прощайте… А ви все дома самі сидите, сестриці немає? — спитав він скільки міг невимушено, виходячи в прихожу.

— А вам яке до неї, голубе, діло?

— Та нічого особливого. Я так спитав. А ви вже зараз… Прощайте, Альоно Іванівно!

Раскольников вийшов остаточно збентежений. Збентеження це дедалі зростало. Спускаючись вниз, він кілька раз навіть зупинявся, немовби чимось зненацька вражений. І, нарешті, вже на вулиці