РІДНІ ДІТИ

повість

ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА» Київ 1965

Зміст

Передмова 3

Листи 4

Листи 15

Ліна 20

Палата №5 60

У малят 76

Депутат міськради 104

Тоня і Світланка 114

Катя 154

Прізвищ нема 168

У далекому морі 178

Передмова

Відгриміли салюти на честь перемоги, на честь миру! Скінчилась війна нашого народу з підступним ворогом! Радянські люди, які більш за всіх постраждали і втратили в цій війні, взялися за відбудову.

Відроджувалося життя і у звільненому від окупантів Києві. Спішно ремонтували зруйновані школи, закладали фундаменти нових шкіл, а найкращі будівлі міста віддали дитячим будинкам. Нехай сироти загиблих воїнів і партизанів живуть у теплі й затишку!

У ті перші післявоєнні роки письменниця Оксана Іваненко часто бувала в дитячих будинках, яслах і дитячих садках Києва та інших міст України.

Все, що письменниця чула й бачила, лягло в основу повісті «Рідні діти» — книжки схвильованої і проникливої, написаної по гарячих слідах життя.

У повісті «Рідні діти» розповідається про вихованців Київського 13-го дитячого будинку, про Львівський будинок для немовлят. Не можна без хвилювання читати невигадані, правдиві історії про благородство радянських людей, які брали на виховання сиріт.

Повість Оксани Іваненко написана з теплотою і душевністю, притаманними автору, вона пройнята гуманізмом, світлою вірою в перемогу добра і справедливості.

Давно, двадцять років тому, скінчилась Велика Вітчизняна війна. Ми живемо під мирним прекрасним небом нашої Батьківщини. Але ми не забули, як топтав і плюндрував рідну землю підлий ворог. Ми не забули згарища, шибениці, бранців у смугастих халатах за колючим дротом, закатованих дітей.

Давно вже стали дорослими і трудяться на славу народу колишні вихованці Київського 13-го дитячого будинку. А повість «Рідні діти», написана про них, як і раніше, крокує в одному строю з молодим поколінням. Вона вчить його ненавидіти фашизм, любити людей, боротися за мир!

Ірина Шкаровська

Листи

Поштарка була молода, сміхотлива та цікава до всього й до всіх.

Їй дуже хотілося спочатку самій перечитати всі листи, які лежали в товстій шкіряній торбинці, а тоді вже роздавати їх адресатам. Звичайно, вона цього не робила, але дуже шкодувала за цим і принаймні намагалась завести знайомства з тими, кому щодня носила всяку пошту. Їй подобалося трошки постояти в таких квартирах і почути, як радісно вигукують:

— Ой, слухайте, лист від тата, йдіть швидше! Або:

— Нарешті брат написав!

Поштарка тоді дивилася переможно, ніби цей лист цілком залежав від неї. Вона задирала маленький, гострий, весь у ластовинні носик, і дрібні білі зуби сяяли в усмішці.

Їй хотілося б навіть зарані відгадувати, від кого листи, і, справді, в деяких квартирах вона це могла вже робити. У такі квартири вона заходила найбільш охоче. От, наприклад, до старого професора, який жив у квартирі № 1, — до нього вона завжди заносила багато кореспонденцій: з Москви, Ленінграда, з Болгарії, Польщі.

Та найдужче він радів листам з Донбасу.

Поштарка вже знала ці конверти, цей почерк. То були листи від його дочки-інженера.

Багато листів одержувала й актриса, яка мешкала навпроти. Взагалі у цей будинок приємно було заходити.

А от до будинку, що стояв на розі, поштарка заходила цілком байдуже і завжди поспішала...

Там вона здавала газети, журнали і коли-не-коли трикутничок, надписаний нерівним почерком.

Це був дитячий будинок, і дівчина бачила крізь паркан блідих і худеньких дівчаток і хлопчиків, які, напевно, не мали нікого, хто б їм писав.

Але раз поштарка нашвидку сунула пакет кореспонденцій старому професору, кілька листів актрисі, по дорозі похапцем позасовувала у поштові скриньки прості листи та газети і швидко вбігла в дитячий будинок.

Діти завжди байдуже стрічали поштарку, але сьогодні вона засміялася до них і закричала:

— Як живете, дітлашня? Я несу вам цілу торбу листів! Ану, мерщій покличте мені завідувачку!

Вона хотіла вручити листи, як якийсь дорогоцінний скарб, лише у власні руки завідувачки, хоча серед них жодного рекомендованого листа не було.

Вона не помилилася, ця маленька цікава поштарочка. То був справді скарб. Завідувачка тремтячими від хвилювання руками взяла листи, усміхнулася поштарочці материнською усмішкою, глибоко зітхнула і сказала:

— Приносьте ще, мила. Це така радість моїм дітям! — І, притуляючи всю купу листів до грудей, пішла до себе. Поштарочка чомусь підшморгнула носиком і швидко-швидко закліпала віями, сама не знаючи чого.

Марина Петрівна, завідувачка, не могла не заглянути по дорозі — подивитися, що роблять діти. Адже вони, повідомивши її, що кличе поштарка, побігли до себе. їм і на думку нікому не спадає, що листи до них, до них!

Зараз був час, коли діти вчили уроки. Та спочатку Марина Петрівна зайшла до «малят», так усі звали групу дошкільників. Вони всі сиділи тихо і смирно за круглим низеньким столиком склавши ручки і слухали, як вихователька Софія Миронівна їм щось розповідає. Білявенька Орися Лебединська підперла ручкою голівку і дивилась уважно й серйозно, як маленька бабуся. Коло неї п'ятирічний Владик Гончарін. От ним Марина Петрівна більше задоволена. У нього вже рожеві щічки, не те що в Ориськи, і Марині Петрівні навіть приємно, коли вона чує: «Владику, тихше! Владику, не стрибай! Владику, не заважай!» — ті звичайні зауваження, які завжди сиплються на галасливих, непосидючих дітей. Вона, Марина Петрівна, звичайно, робить строге і серйозне обличчя, коли скаржаться на Владика, та про себе вона радіє, що хоч Владик уже голосно сміється, стрибає, малює скрізь, де прийдеться, танки й гармати!

Їй хочеться, щоб усі малята трошечки більше... гомоніли, пустували... а головне — сміялись, сміялись!