вдивляються в темряву, боячись поворухнутись, затамувавши подих.

В цю хвилину місячне проміння, видершись з-за хмар, освітлює темне склепіння лісу і крізь гілля секвой просотується аж до землі. Унизу, кроків на сто навколо, видно, наче вдень.

Пеншіна аж ніяк не примарилося. Помічена ним темна, маса, надто велика, щоб бути людиною, могла належати тільки чотириногій тварині. Але якій тварині? Хижакові? Напевне, так… Але що то за хижак?

— Це стопохідна тварина! — каже Івернес.

— До біса цю тварину, — шепоче Себастьян Цорн стиха, але роздратовано. — Та що ти кажеш про неї, Івернесе? Невже ти не можеш говорити, як всі люди? Що це таке — стопохідна тварина?

— Така, що ходить ступнями, — каже Пеншіна.

— Як ведмідь, — додає Фрасколен.

Справді, це ведмідь, ведмідь незвичайних розмірів. У каліфорнійських лісах немає ані левів, ані тигрів, так само як і пантер, але ведмеді — постійні їхні мешканці, і зустрічі із ними звичайно закінчуються погано.

Отож не дивно, що наші парижани одностайно вирішили поступитися місцем цьому стопохідному. А втім, хіба ж він не був тут у себе вдома? Отже, вони розступаються, і поволі, так само лицем до ведмедя, неквапливо відходять, намагаючись не скидатися на тих, хто тікає.

Ведмідь простує вперед маленькими кроками, вихилясом, мов іспанська танцівниця, вимахуючи передніми лапами; мало-помалу він наближається, і його дії набирають ворожого характеру: до квартету долинає хрипке гарчання і клацання щелепами, в яких немає нічого заспокійливого.

— Може, нам дременути врозтіч? — пропонує «його високість».

— Ні в якому разі, - відповідає Фрасколен, — він схопить одного з нас, і той накладе життям за всіх.

Отже, цю пропозицію відкинуто, без сумніву, вона мала б згубні наслідки.

Тримаючись укупі, музиканти дістались до межі галявини. Ведмідь наближається — він уже на відстані якихось десяти кроків од них. Мабуть, місце здалось йому зручне для нападу. Напевно так, бо він завив дужче й прискорив ходу.

Вся група квапливо відступає, а друга скрипка наполегливо напучує:

— Спокійніше, друзі, спокійніше!

Вони перетинають галявину й ховаються під деревами. Але небезпека від цього зовсім не зменшується. Переходячи від одного дерева до другого, ведмідь може кинутися несподівано, і саме це він, очевидно, і збирається зробити, бо вже не чути його жахливого гарчання, він уповільнює ходу.

І раптом лісова темрява сповнюється чарівними звуками, повільно й широко ллється хвилююча мелодія, в якій наче розкривається піднесена душа артиста.

То Івернес, витягши з футляра скрипку, примушує її бриніти під могутнім і ніжним дотиком свого смичка. Геніальний здогад! І справді, чому б музикантам не звернутися за порятунком до музики? Хіба ж німе каміння в Фівах не зрушилося з місця під впливом звуків Амфіонової ліри? Хіба ж дикі звірі, приборкані силою ліричного натхнення Орфея^[17], не збігались до його ніг? Схоже було на те, що й цей каліфорнійський ведмідь внаслідок спадкових нахилів так само чутливий до музики, як і звірі з грецьких байок, бо його лютість згасла, інстинкт меломана взяв гору, і в міру, як музиканти в бездоганному порядку відступають, він іде за ними, видаючи короткі вигуки задоволення. Ще трохи, і він закричить «браво!»

За чверть години Себастьян Цорн і його товариші опинились на узліссі, Івернес грає далі.

Звір зупиняється. Здається, в нього немає наміру йти далі. Він б’є одною в другу своїми величезними лапами, наче плескає. Побачивши це, Пеншіна поспіхом витягає свій інструмент, вигукуючи:

— Танок ведмедів, і в темпі!

Перша скрипка починає шпарко терликати цей всім відомий мотив, у той час як альт вторує йому малою терцією фальшивим пронизливим басом.

І тоді ведмідь пускається в танець, піднімає праву лапу, потім ліву, повертається на всі боки, крутить головою і зовсім забуває про людей, які відходять дорогою все далі й далі.

— Подумаєш, дивовижа! — вихоплюється Пеншіна. — Ясно, що це ведмідь із цирку.

— Хай і так, — каже Фрасколен, — але яка чудова вигадка спала на думку Івернесові, хай йому грець!

— Тікаймо… алегретто^[18], - додає віолончеліст, — і не оглядаючись назад!

О дев’ятій годині вечора чотири учні Аполлона^[19] прибувають цілі й здорові до Фрескаля. Свій останній перехід вони пройшли відмінним кроком, дарма що ведмідь їх уже не переслідував.

Щось із сорок будинків, чи швидше дерев’яних хатинок, розташованих навкруги невеликого майдану, засадженого буковими деревами, — ось вам і Фрескаль, відлюдне селище, що лежить за дві милі від узбережжя.

Наші музиканти, проминувши кілька захованих за густими деревами будинків, виходять на площу, в її глибині видно невибагливу дзвіницю невибагливої церковки, і, ставши кружка, наче вони збираються виконувати якусь відповідну до випадку п’єсу, починають радитися.

— Оце таке село? — каже Пеншіна.

— А ти сподівався потрапити в таке місто, як Філадельфія чи Нью-Йорк? — відповідає Фрасколен.

— Таж воно спить, оце ваше село! — зауважує Себастьян Цорн, знизуючи плечима.

— Не будемо ж порушувати сон цього мирного селища! — мрійливо зітхає Івернес.

— Навпаки, обов’язково розбудимо його! — вигукує Пеншіна.

І дійсно, доведеться вдатися до цього способу, коли не хочеш ночувати просто неба.

На майдані нікогісінько, панує глибока тиша. Хоч би одна напівпрочинена віконниця, хоч би смужка світла з вікна. Все оповив такий міцний сон, навкруги стоїть такий непорушний спокій, що здається, саме тут повинен підноситись палац Зачарованої красуні.

— Ну… а заїзд? — питає Фрасколен.

Справді, де той заїзд, що про нього казав погонич? Заїзд, що в ньому подорожні, які потрапили в біду, знайдуть притулок і гостинність? І той господар заїзду, що має негайно надіслати допомогу безталанному погоничеві? Чи, може, бідоласі все це тільки примарилося? А може, — виникає інше припущення — Себастьян Цорн і його товариші збилися з дороги? Може, це зовсім не Фрескаль?

Всі ці питання вимагають точної відповіді. Та щоб розпитатися в когось із тутешніх мешканців, доведеться постукати в одну з цих хатинок, але найкраще в двері заїзду, якщо пощастить його відшукати.

Отже, четверо музикантів вирушають у розвідку навколо оповитого темрявою майдану, обмацують фасади будиночків — може, натраплять на вивіску чи будь-яку вітрину… Та нічого, що скидалося б на заїзд, немає.

Ну, що ж, коли немає заїзду, то, може, знайдеться така гостинна хата, а раз вони не в Шотландії, а в Америці, то й діяти треба по-американському. Хто з мешканців Фрескаля відмовиться від одного чи навіть