I

Вимандрувало на село їх троє.

Перший - Валер'ян Лiщина, син учителя. Iз себе такий, невеличкий на зрiст, хоч має вже чотирнадцять рокiв, худорлявий, гостроносенький, русявий, чуб довгий, пiдстрижений iззаду, як у професора. Блузка на ньому - з латками, пояс нижче живота; черевики на ногах батьковi, великi; вiн їх носить, як сам каже, "до останньої каплi кровi". Всi його знали в школi: завжди в нього як не ячмiнь на оцi, то чиряк на шиї. Проте ходить вiн iз такою пихою, що люди мимохiть спиняються i дивляться на нього. Особливо коли вiн iде з редакторським портфелем пiд рукою. Як же: вiдповiдальний редактор шкiльної стiнгазети. Правда, бачили його i в iншому виглядi - коли вiн сидiв, в три погибелi зiгнувшись, на бруднiй пiдлозi коло шахматної дошки, завожений, розхристаний, з блискучими од азарту очима, часом iз булькою пiд носом, завжди готовий дряпатися нiгтями за нечисту гру. Проте, вставши, зразу набирав свого звичайного вигляду всiма поважаного, енергiйного й працьовитого редактора популярної в школi стiнгазети.

Другий - Вiтя Барановський - син трамвайного робiтника; в кишенi в нього завсiди буває повно лампочок, патронiв, кускiв проводу, часами обценьки, гвiздки. Де вiн усе теє добуває - iз делiкатностi нiхто про те не допитується. До навчання хлопець явно ледачий, приходить у клас на другу, часом на третю лекцiю; очi затуманенi, вигляд загадковий, сидить у класi - нiчого не чує й не бачить, думає про щось своє. На перемiнках кашляє баском i дуже боляче штовхається. Дiвчата стиха кидають йому сердито: "Вiтька - босяк", - не сердиться. Коли ж у школi вiдбуваються святковi вечiрки, Вiтя зразу виходить на перше мiсце: без нього нiщо не зробиться - вiн i столяр, i слюсар, i головний монтер, i декоратор. Працює захоплено з ранку до ночi не ївши, не пивши. Iз себе хлопець рослявий, рокiв п'ятнадцяти-шiстнадцяти.

Третiй - Кость Ясiнський - бiженець iз Холмщини; документiв у нього - нiяких, i скiльки йому рокiв - нiхто не знає. Може, п'ятнадцять, а може, й сiмнадцять - хлопець високий, стрункий, на губi уже нiби щось темнiти починає. Чепурний коло себе, хоч ходить убеханий у якiсь наросвiтянськi мiшки. Дзеркальце в нього, гребiнчик, чуб носить з продiлом. Тихий, лагiдний, усякому догiдливий, до науки здатний. Одно тiльки смiшне було в ньому: дуже вже чемний до дiвчат. На лекцiях пише їм "летучки". Має грубенький у палiтурцi зшиток своїх вiршiв, читає їх дiвчатам. "Дiвчур" - дражнили його в школi.

II

Над Києвом спадав курний вечiр. Цiлий день пекло, як огнем, сонце, i в мiстi стояла неймовiрна задуха. До того скрiзь робили на вулицях ремонт: чистили каналiзацiйнi труби, лагодили трамвайнi лiнiї, штукатурили й фарбували будинки. Кипiли по вулицях казани з смолою, i сморiд не давав дихати, а курява, що увесь день хмарою стояла над улицями, густа й їдка, рiзала очi, налазила в нiс, хрускотiла на зубах. Широкi вулицi великого мiста, що по них ранiш плавом плив усякий люд, тепер спорожнiли: снували по них тiльки тоненькi людськi течiї, як тi, що попересихали од спеки, багатоводi колись рiки.

Коли над мiстом упали вечiрнi тiнi, з будинку української трудової школи поважно вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пiшов улицею в напрямi до кiно. Коло кiно свiтився синiй лiхтар i визирали страхiтнi на стiнi пики.

Мов десь за синiм склом в акварiумi рибки, мляво товпилася до дверей невелика купка людей. Лiщина спинився коло кiно i став розглядати сьогоднiшню програму.

Щось ляснуло його по плечу.

- Здоров, Валю!

Лiщина зирнув на нього сердито, далi, впiзнавши Вiтю, зрадiв надзвичайно: товаришi не бачились з того часу, як у школi закiнчилось навчання.

- А я думав, що тебе давно вже i в Києвi немає, - сказав Вiтя. - Ти ж збирав екскурсiю на село?

Обличчя в Лiщини охмурнiло, стало скучне, невеселе.

- Збирав, - сумовито промовив вiн, - та з нашими учнями хiба органiзуєш що путнє. Комiсiї, маршрути, плани, а до дiла прийшлось - так один - "менi зараз не можна", другий - "мене не пускають удома", а iншi тiльки пустили з школи, порозбiгались, що й з свiчкою їх не знайдеш. Та так i розвалилась справа. Ех... Я вже не раз думав собi: пiду я сам. Що менi таке?

У Валi блиснули очi:

- Вiтька! - ляснув вiн несподiвано товариша по плечу. - Скiльки ще зосталось канiкул?

Вiтька подумав:

- Та ще бiльше мiсяця, - а що хiба?

- Знаєш що, Вiтю, махнiмо удвох.

- Куди? - засмiявся Вiтя.

- В мандрiвку, на села, слово честi - давай! Ну, чого ми тут будемо паритися в цьому Києвi? Що ми тут побачимо? Лiто зiйде швидко, а чим його згадаєш? А там, лiс, поле...

Гаряче, заповзято, як ранiш агiтував школярiв, Валя почав умовляти товариша.

Вiтька щось думав своє. В його уважнiше щурились очi, живiшала усмiшка, в очах блиснув лiнивий огник.

- Хiба от що, - перебив вiн Валю, - чи не махнути у гостi до Бондарiв на Полтавщину... У них, казали, пасiка є, - хоч меду наїмося.

Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав i ляснув у долонi:

- А справдi! Вони ж колись кликали до себе... Як я забув!

Вiдразу, як живi, встали перед очима Бондарi - Василь i Настя: вiн у доморобнiй свитi, у великих чоботях, на головi у його селянська патлата шапка, через плече полотняна шанька для книжок. Привiтне його обличчя в ластовиннях осмiхається миролюбною усмiшкою: "Та й за вiщо ви завелися? От люди!" А поруч Настя: сiрi очi пiд чорними дугами все нiби щось хочуть сказати, все нiби з тебе смiються. Перед нею вертиться дзигою оте шалапутне Мазурченя, взялось у боки, копилить губу - дражниться:

Так усi й звуть її у школi - Бондарiвна. Почали пригадувати, як Василь завжди не втерпить, щоб не пiдняти, коли побачить долi, "святий хлiбець"; обдує на йому порох, у кишеню ховає: "оддам чиїйсь коровi, щоб з'їла". Пригадували, як вiн завiряв, що в Києвi день коротший, нiж у селi: "Гур-гур - i немає дня".

- Iдем, Вiтько! Єй-бо, iдем! Ну, руку?

Лiщина простягнув руку.

- Лясь! Лясь! -

Погодились.

- Пiдем.

- Ну от, - зiтхнув з полегшенням Валя i далi вже переходить до дiла:

- Де живуть Бондарi - ти знаєш?

- Десь у Лубенському повiтi... В Лубенському чи в Лохвицькому.

- От тобi й маєш! Треба знати докладно - в якому селi, в якiй окрузi.

- Стiй, - зразу пригадав Вiтя, - Кость, здається, Ясiнський листується з ними. В нього можна довiдатись про адресу. Ходiмо зараз до нього.

У Валi блиснула ще одна нова думка:

- Може, i його умовимо з нами. Правда?

- А цей пiде! - певно чогось промовив Вiтя. - Неодмiнно пiде!

- I як воно гарно все виходить! - говорив весело Лiщина.