- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (13) »
* * *
В селi К. згубила себе з романтичного причинений церковна хористка... Ховати її чином церковним тамошнiй священик позрiкся. Люди принесли йому домовину з мерцем на подвiр'я, поставили перед вiкнами, а самi розiйшлися. Ховала полiцiя.
(З газетної хронiки)
I
Буйне зелення в саду вже осiннi золотарi позолотили, а подекуди палає воно, мов огненне.
Тихо в моїй кiмнатi. Вiкно в сад стоїть одчинене, i рине в його повiтря, чисте й холодне, дише, як вино. Зверху по стiнi блукають од далеких хмар рожево-зеленявi тiнi.
Сиджу, зiгнувшись над своєю торбою-мандрiвницею, похапцем рiзне паперове шмаття в дорогу переглядаю, читаю давнє дрiбне писання,- суворо шелестять у руках папери, нiби псалтир над мертвим.
Листи, що забув уже од кого, щоденника якогось обiрваний шматок... Вiршi... зеленi, зеленi, як рута...
Все поодцвiтало, поопадало, як iз дерева посохлий лист восени: спокiйно, дрiбно - на шмаття - й за вiкно, без жалю... Летiть вiтрам на забавки, вечори змарнованi, а ночi недоспанi.
Жмут пожовклого паперу, давнього, полинялого... якiсь конспекти, рисунки, химернi мережива з рiзних математичних значкiв... Навiщо вiн менi, цей школярський мотлох? Нащо я його так довго вожу за собою? Думаю, дивлюся...
Помiж дрiбним лiсом цих колючок та дерези, i на полях, i всерединi визирають колоски, листочки, рукою задуманою мальованi. Ось вiрша початок якогось чи пiснi...
Чи вже ж оце писала колись моя рука? Коли саме? Де?..
Одразу задзвенiло в ушах, задзвенiло ясно, як тодi колись уночi несподiвано у вiкно, в мою кiмнату:
"Ви оце не спали iще, книжник i чернець?.."
I став пожовклий папiр оживати. Стиха-стиха, нiби з глибокої води, зринають на йому у вiночках iз довгих вiй блискавi карi очi, вихватилась коса ясна, що повiсьмо льону, замаяна синьою стьожкою.
Дивиться у вiкно, смiється:
"Ви ще не спали?"
Мене пiдiймає од мого збiжжя, водигь по кiмнатi, поставило коло вiкна, мов залiзом прикувало; поставило туди очима, де сонце падає. А там все хмари, хмари рожевi, а за ними синi, а за синiми грiзнi... розцвiтають i гаснуть, знову червоним маком полуменiють, одна одну заступають, що тiї дими димлять. Помiж ними, нiби в хвилях, вечiрнє сонце потопає, борсається, мовби упiймалося в сiтi; промiнням за хмари хапається палить сiтi чаром-золотом.
Димлять дими, грають, очi одводять, будують диво... I не видно вже хмар на обрiї, бачу я: лiс вiкодавнiй стiною зростає, чорний в жалобi велетень лiс... I виступає з лiсу того чорного у спокою та у величi процесiя мовчазная, сувора... Стяги майорять фiолетовi, темнi, вихитуються корогви червоно-огненнi, а пiд корогвами у квiтках несуть когось... У квiтах, у стрiчках, у гiрляндах хризантемових бiлих, у вiнках золотих...
Ой... на марах, на марах...
Оце ж тi юнощi, що з карими очима, попи старi - в їх бороди сивi - несуть, щоб у землю поховати, оце ж тi юнощi... Оце ж вони тiї, що були, як iскра, та невпокiйнi, непокiрнi...
Що були i свiжi, i бiлi, як ароматовий, як бiлий на веснах уночi очеремховий цвiт...
Вже чую: встає, iде, гуде на мене з тих днiв, що минули, хмара-спогаданка...
Буду стояти, буду, схилившись, аж поки цю хмару мальовану, мовби тую дощовую, тут не перестою.
Усю - од осiннього жовтого листя до листя...
I встає перед очима руїна - чорна, як головешка, нiби од печалi пригорiла. Посерединi - провалений дах Стрiха з одного боку висока, з другого - схилилась мало не до самого долу. Вигнулися наперед трухлявi дверi, нащось окутi в залiзо.
На дверях - великий заржавiлий замок. А бур'яну того кругом, як лiсу! Шумить, розкошує вiн на дозвiллi; не потовпившись у шкiльному подвiр'ї, вискочив на старий дах, що порiс мохом, темнiє вгорi, як повiтряний сад.
Ходжу кругом школи, обдивляюся подвiр'я i знову вертаюся до дверей, туди, де хурщик поскладав мої подорожнi речi.
Сонце зайшло; у небi затучилось. Iз поля, з того мiсця, де лиснiє в долинi рудка якась, що поросла очеретом, дує рiзкий холодний вiтер.
Насуває темрява, чорна, як воронина; бризнуло дощем.
Бере нудьга...
В темрявi обiзвався незнакомий голос:
- Зараз одчинимо, зараз.
Виростає високий силует у кудлатiй шапцi, що в присмерку скидається на дерев'яне вiдро.
- Хто це? - питаю.
- Свiй, сторож... Я, казати правду, нiкого вже й не сподiвався: Андрiй Маркевич казав, що тiльки в недiлю вернеться, та я вже не думав сьогоднi й навiдуватись сюди: одному якось, прости господи, аж сумно серед цiєї пустинi.
Говорить до мене, нiби давно вже мене знає. Не спитав навiть, чи я той, що вони дожидали.
Поволi одiмкнув дверi й через тiсненькi сiнцi увiв у якусь кiмнату.
- Отут має бути й ваша квартира,- мовив вiн, засвiтивши маленький каганчик, чорний од кiптю.
Поламаний стiл, двоє старих стiльцiв, лiжко, абияк, нашвидку з трухлих дощок змайстроване... свiжа на йому солома...
Стою, задумавшись, над лiжком; стоїть поруч мене дiд; милуючись, дивиться старими очима на свою роботу:
- Таке-сяке зляпав, а все ж буде краще на йому, нiж долi.
Погомонiв про те, про се, збирається йти:
- Цю нiч я ще переночую вдома - не прихватив iз собою нiчого з одежини, а ночi вже холоднi. Спiть спокiйно,- злодiйщини у нас не чути.
Оддав добранiч, пiшов...
Не хочеться чогось нi розташовуватись, нi роздягатись.
Взяв каганець, пiшов дивитись у клас. Нiби щось аж сполохнулося, коли убоге свiтло хитнуло в класi темрявою. Дмухнуло вогким, холодним льохом. Роздивляюся: стеля схилилась низько, а далi в глибинi ще нижче. Посерединi, де її можна було досягти рукою, стоять пiдпiрки-стовпи. По боках - манячать ряди нефарбованих парт, побитих та помережаних школярськими ножами. У вiкна давить чорна нiч. Надворi тюжить дощ, i через стелю чвiркають десь на парту краплi води. Поставив каганчик на столi, сам сiв на стiльцi, нероздягнутий, як був у дорозi.
Думаю: "Знову починати, знову привикать, нагрiвати собi мiсце в цьому сумному закутку?.. Знову попи, урядники, горiлка, гризота, безпораддя?.. Нi, нi, не буду тут я довго, сюди - на час. Тiльки на який час..."
I помалу встає передо мною моє радiсне, моє тепле, те, що завжди тепер свiтить i грiє менi,- унiверситет... Все зникає з очей.
Минає невелика година; ходжу од порога до стiни, мов п'яний спотикаюся на парти.
I увижається вiн менi, цей храм юностi чарiвний, десь далеко-далеко, палацом надхмаряним... Шляхи до його, єдинi доступнi менi
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (13) »