- Що ж ти, наймешся де? - пита мене трохи згодом.
- Не знаю... Коли трапиться де, то наймусь.
- Не раджу я тобі найматися, - каже вона, - краще додому йди. Уже ж там які не є родичі, а все ж свої - не чужі.
- От, - кажу, - не знать, де та пташка ночувати буде, що її лихою годиною у чужий край прибило!
Побалакали отак та й помовкли. Набула я два тижні, узяла свої гроші, зв'язала збіжжя, клунок на одну руку, дитину на другу - та й пішла... Куди тепер?
Вийшла на поле, на битий шлях... Зелено усюди, пахуче, гарно, а мене сльози так і заливають. Іду та йду.
Озирнулася назад... Місто у диму куріється, синіє здалі, бані на церквах миготять, панські будинки біліють, як сніги весною по лісах. Стала я, щоб спочити трохи, положила клунок на землю, схилилась над дитиною... Воно на мене дивиться, шукає... Пригорнула його міцно до лона та як заплачу!.. Бодай ти, місто, огнем знялось, крізь землю пішло! Як я до тебе йшла - як ластівочка щебетала, назад повертаюся - вороном крячу... Щоб над тобою світ не світив і сонце праведне не сходило, як ти мою молоду долю спаскудило!.. Отак проклинаючи, пригорнула до лона дитину, поцілувала, узяла своє збіжжя і знову потеліпалася.
Уже з полудня сонце повернуло, як увійшла я у село. Рідні місця, знайомі хатки, садки, доріжки - все те миготить у очах, у голові думки будить, у серці одраду; все те вітає тебе, як рідне. Одно тільки - гляну на дитину, і все те неначе туманом покриється... А тут ще стрівають мої товаришки - одні вже жінками стали, другі ще дівують, - зупиняють, розпитують... Похнюпивши голову, спустивши очі у землю, закриваю дитину - та чи скажу їм слово, чи ні - та й далі... Соромно так мені, аж страшно. Думаю: оте й мене ждало, чим вони... а я?., я всьому виною! Та аж сльози на очі виступають; я їх давлю, здержую, а вони проти волі так і канлють, так і каплють.
Насилу добрела до своєї хати, де зросла, вигодувалася. Та як же вона змінилася, постаріла, похилилась! Оселя подірчавіла, покришка на димарі зсунулась, стіни полупані, оббиті... Чи так воно було й за мене? Чи таким я його кинула?.. А всього два роки!.. Та мерщій у хвіртку. Дві здоровенні собаки кинулись на мене.
- Леско! Жучко!
І собаки не пізнають, аж за поли хватають... Боже ж мій, що робити мені? Нігде ж ні прутика, ні хворостинки... Кличу тільки: «Леско! Жучко!» - та оступаюся до ліси.
Ось чую - щось з хати вибігло.
- Який там чорт собак дратує? - гукає, чутно по голосу, Карпо, дядьків середній син.
- Се ти, Карпику? - обзиваюсь до його. - Іди лиш та проведи од собак.
- А ти хто така? Здалека? - питає мене.
«Боже! і рідні тебе не пізнають, а то вже собаки!» - думаю.
- Та се я, - кажу йому, - Варка. Хіба не пізнав? Іди лиш проведи, оборони. Он у вас які злі собаки стали!
Карпо підбіг до мене; собаки порозбігались у сторони та аж виють.
- Бач! се ти, Варко! - каже Карпо. - А я й не пізнав.
- Та й ти, - кажу, - який великий виріс, що й тебе не пізнати. А батько, мати дома?
- Дома.
- Що ж вони роблять?
- Лаються.
- За що?
- Господь їх знає! Батько п'яні прийшли, так мати їх і напали. Увіходжу в сіни - справді чутно бучу. Дядина, як та чечітка, теркоче та вичитує, а дядько коли-не-коли проведе товстим охриплим голосом та й замовкне та знову проведе...
Уходжу в хату:
- Здорові були ви, дядьку, і ви, дядино! Буча зразу стихла.
- Здорова! - мовить приязно до мене дядина, а дядько сидить біля столу, підпер голову рукою, шапка аж на потилиці... Подивився він на мене, якось страшно п'яними очима провів і хитнув головою... Шапка йому аж на очі насунулась.
- Ну, здорова!.. А що скажеш?
- Що ж я скажу? Прийшла до вас - та й годі.
- Прийшла? - і посунув шапку на потилицю. - Прийшла? А якого ж нам з міста гостинця принесла?
- Якого ж вам гостинця? - питаю.
- Крикливиці?., га, крикливиці?.. Шкода, брат! - і махнув рукою. - У нас і без того не малі крикливиці у хаті! Буде з нас і своїх крикливців. - Та й голову схилив на груди.
Дядина подивилась на його гостро-гостро, от наче ножами - очима пройняла.
«От і найшла, - думаю, - у лиху та нещасну годину! Ще тільки на поріг, а вже тобі і крикливицями очі вибивають!»
Одначе дядько, поточуючись, знявся і пішов надвір, а дядина підсіла до мене. Розпитує у мене то про те, то про друге, роздивляється моє убоге збіжжя, хвалить керсетку, спідницю.
То се ти, Варко, до нас, може, прийшла жити? - питає.
- До вас, - кажу, - коли приймете. Однак на чужих робила, то й на вас буду.
Порадилися ото ми собі; зосталася я.
Спершу мені так добре було, усі до мене такі ласкаві - і старі і малі; усі вітають, розпитують про місто, розказують свої випадки. Та се поки обсілася; як же обжилася трохи, то зараз і почали гострі спички у серце заганяти. Спершу дядько, п'яний, - на догад буряків - дайте капусти! - почне закидати: що де в чорта хто не вирветься, і з дітьми, і без дітей, та все до його, на його шию, об'їдати та оббирати; там дядина гримає, що дитина нікому не дає покою, а там і діти, одно по другому - то вщипне, то вдряпне «прокляте байстря», як його завжди величали. Я мовчу та всім годжу. Роблю, як не перервусь: чи піч полупалась - я вже й вимазала, чи около треба шпарувати - я вже і глиняники розвела. А настали жнива, то я, було, рідко коли й дома ночую: все на полі. Іноді так наморишся - рук, ніг не чуєш, спини не розігнеш... Друга б покинула все, пішла світ за очі, а я гляну у ту сторону, де дитина у снопах спить, промовлю: «Он де моє лихо, що мені очі зав'язало!», умиюся гіркими та й знову за роботу. Ніколи я ні до того, ні після того так щиро не робила, як у те літо; думка - працею їм догоджу... Як позвозили снопи у тік - отакі! Стоги понакладали і жита, і пшениці, і всякої пашні.
Люди, йдучи повуз двір, одно заздряться на наші стоги.
- От, - кажуть, - десь Луценко з сотню десятин заорав, що такі стоги понавертав!
А ми, тільки що звозили, годинка стоїть - зараз за ціпи: дядько, я та Івась, старший син дядьків. Перемо так ціпами, що, мабуть, аж на край села чутно. Поки глибока осінь настала, то у нас уже увесь хліб вимолочений був. Солома одна стояла - отакими ожередами!
За тиждень до Покрови ми обробилися. Далі уже і робота хатня, легше б було, та мене лихо спіткало. Після Покрови пішли дощі, густі-прегусті та холодні, осінні дощі. Одного разу цілий такий день я перебула надворі. Увечері щось мене тре, мне, руки і ноги судомить, усю докупи зводить, а голова так кругом і ходить.