ЯРОСЛАВ[1]
Звіщаю вам повість многославну
О великих борбах, лютих боях -
Кмітуйте і весь ум свой збирайте,
Кмітуйте, а дивная вам чути!..
В волості[2], де Оломуц царствує,
Зводиться там гора невисока,
Невисока, на ім'я Гостайнів;
Мати божа чуда тамка творить
Довго землі наші в мирі були,
Довго гаразд цвів помеж миряни,
Но од всхода в землях буря встала,
Встала про доч татарського хана,
Що христянські люди про каміне,
Про золото і перли забили.
Красна Кублаївна, яко луна,
Що суть землі на западі, вчула,
І в сих землях жие много люда -
Бралась спізнать чужі поведінки.
Десять скачуть на ноги молодців
І дві діви[3] ко проводу єї;
Нагорнули, чого треба було,
Повсідали всі на борзі коні
І бралися, куда сонце спіє.
Яко зоря на заранці сяє,
Коли понад мрачні ліси зійде,
Так доч сеся Кублаєва, хана,
Ріднов красов і стрійнов сіяла:
Огорнена вся в золотоголовлє -
Шию, нідра прогалені мала,-
Вінчана каміням і жемчугов[4].
Чудувались німці такій красі,
Завиділи дуже єй багатству,
Стерегли їй путі і дороги;
Випали на ню меж деревами,
Забили ю і взяли імінє.
Лиш се зачув Кублай, хан татарський,
Що ся стало з дорогов дочкою,
Зібрав війська зо всіх сторон ширих,
Тягне з військом, куда сонце спіє.
На западі се королі вчули,
Що хан спіє к сторонам їх людним,
Сполчилися один ко другому,
І зібрали превелике військо,
І тягнули полем против нему.
На великій рівні отаборились.
Стаборились і хана зьде ждали.
Кублай каже усім чародіям,
Віщунам, звіздарям і знахурам,
Аби звістили, добре погадавши,
Який конець взятимуть боротьби.
Зібралися упрем чародії,
Віщуни, звіздарі і знахурі,
На два боки кругом розступились
І трость чорну поздовж положили,
Розчіпивши на дві половиці:
Первій Кублай - ім'я нарядили,
Королів пак - другой ім'я дали,
Слови над сим співнули ветхими.
Стали трості сполу воювати -
І трость Кублаєва витяжила.
Врадувалась всего люда множінь:
Всякий тече борзо д' своїм коням -
І в ряди ся поставили війська.
Ані раду радили христяни -
В ряди поган без пам'яті гнали
З таков бутов, яку силу мали.
Тут бой первий вдарив у громаду:
Мов з хмар повінь, задощіли стріли,
Ломіт ратищ, мовби рахкот грома,
Блискіт мечів, яко огонь мовні.
Силов обі сторони яр-буйнов,
Одна другій не дасть поступити.
Множінь христян вже поганів гнала
І вже би їх перемогли були,
Коб не прийшли знова чародії,
Принісши ті трості розщеплені.
Татари ся вельми запалили,
На христяни ударили люто;
Так їх круто вперед себе гнали,
Же їх перхли, мовби звір пудливий.
Тут щит лежить, дорогий тут шолом,
Тут в стременах кінь рве воєводу,
Тут сей дармо жене у татари,
Онде просить - пробіг! - милосердя.
Татари то так ся розжарили...
На христяни дач вложили многу,
Два під себе взяли королівства,
Старий Київ, просторен Новгород [5].
Скоро в землях розноситься горе,-
По всіх землях люд збирати стануть;
Поставили чтири многі війська,
Поновили з татарами вражду.
Гнулись татари в праву сторону.
Як чорна хмара, що грозить градом
Позасипати царини вродні,
Такий рій чутний був іздалека.
Упрем угри в сотниці зглотились,
Впрем, оружні, з ними ся стріли.
Лиш надармо хоробрость і вдалость,
Надармо ся дерзко запирали:
Всеред рядів вгналися татари,
Розперхнули всі їх многі війська,
Сполонили всьо, що в землі було.
Всі христяни минула надія;
Було горе, гірше всего горя.
Помолились богу жалісливо,
Щоб спасав їх від татар злобливих:
«Ой стань в гніві своїм, о господи,
Спасай од враг, спасай нас, гонених!
Душу нашу хтять потолочити,
Як звір вівці, тісно обключивши.
Первий бой нам втрачен, втрачен вторий...»
Татари ся в Польщі розложили,
Ближче й ближч всі села сполонили,
Продерлися люто к Оломуцу.
Біда тужча стала по країнах.
Не встояло-сь нич перед поганим..
Боролись день, боролись день вторий -
Нікуда ся не клонить звитяга.
Ой та множінь татар розмножилась,
Як ся множить в осінь тьма вечерня,
А в повені - серед татар лютих -
Холибалось військо християнів,
Насильно ся к сему горбку дручи -
На нім ж мати божа чуда творить!
«Ну же, братя, ну же!» - Внеслав кличе,
У срібельний щит мечем ударив
I хоругвов над головов точить.
Мужаються всі, в татари рвуться;
Ізбилися в одну силу сильну,
Вирвалися, мов огонь із землі,
3-меж татарів премнога д' горбкові -
Горбком горі взадними кроками.
На підгорб'ю вшир ся розступили,
У гран острий звузилися сподом,
Вправо, вліво покрилися щитьми,
На рамена вклали острі коп'ї -
Другі первим, а пак другим треті.
Тут стріл хмари - з гори на татари...
В тім ніч темна засунула землю,
Розвалилась із землі до облак,
Заступила очі, розжарені
Против собі, христян і татарів.
Вергуть наспи в густій тьмі христяни,
Наспи, вколо верха обкопані.
Лиш на всході рано починалось,
їздвигнувся веський врагів табор.
Табор сей був кругом горба: страшний -
В таку далінь, що й не заглянути!
На борзих тут конях л и ш ш е п ш і л и,