Байки (Євген Павлович Гребінка) Страница 2 - Литвек

рад:

Бо тілько Цап стрибне у панський сад,

На шиї дзвін дзень-дзень! - народ заворушився,

І гостя втришия в кошару мусять гнать.

Прийшлось бідасі пропадать.

Пройшло йому те врем’я, що, бувало,

Майнув де здумавши, куди б то ні попало,

Поїв, пообгризав - і слід пропав,

А вибіга і долинки, і гори,

Де був - то пожививсь; ніхто того не знав.

Еге, я правду вам казав:

Нащо було Паньку прохаться в прокурори!

ЯЧМІНЬ

С и н

Скажи мені, будь ласкав, тату,

Чого ячмінь наш так поріс,

Що колосків прямих я бачу тут багато,

А деякі зовсім схилилися униз,

Мов ми, неграмотні, перед великим паном,

Мов перед судовим на стійці козаки?

Б а т ь к о

Оті прямії колоски

Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром;

Котрі ж поклякнули - то Божа благодать:

Їх гне зерно, вони нас мусять годувать.

С и н

Того ж то голову до неба зволить драть

Наш писар волосний, Онисько Харчовитий!

Аж він, бачу...

Б а т ь к о

Мовчи! почують - будеш битий.

ЗОЗУЛЯ ТА СНІГИР

На дубі сидячи, Зозуля куковала:

«Що за годи тепер, зовсім не можна жить!

Одколи, як тепло вже стало,

А гусені нема, черви зовсім так мало.

Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить».

«Нащо вам так квилить, мій Боже милий? -

Снігир Зозулю перебив. -

Коли б я мав ваш стан і сили,

Оцю я погань би не їв,

Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив

Собі щодня шматок м’ясця.

От кобець - менший вас, а їсти як захоче -

Летить і душить горобця.

Зате він з голоду ніколи не нудився».

«Дурний! дурний! а в школі вчився! -

Зозуля Снігиру в одвіт. -

Замісто горобця я з’їм жуків десяток

Да гусені, черви десятків три в наддаток

І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь світ,

Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна,

Живе собі, як панна,

Гуляє у садку, нічого не псує,

По гілочках намистечко кує,

Да скілько літ кому прожить віщує;

Нехай же здумаю... да що тобі й казать!

Хоч злидні в пір’ї обідрать,

Ввесь птичий рід зарепетує:

«Зозуля м’ясо жре, Зозуля хищний птах!

Троха чи не бажа вона Орла із’їсти!»

Прощай тогді, моє життя в садах!

Прийшлось би утікать хоч за море безвісти,

Так лучче ж тута жить да зводить черв’ячків».

Хто хоче полюбить суддю грошозаплода,

Про його розпитай панів,

А не питай у простого народа.

СОНЦЕ ДА ХМАРИ

Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,

І божий мир, як маківка, цвіте;

На небі чистому ген Хмара бовваніє.

Та Хмара надулась і річ таку гуде:

«Що вже мені се Сонце надоїло!

Чого воно так землю веселить?

Хоч я насуплюся, воно таки блищить.

Я полечу йому назустріч сміло,

Я здужаю його собою затемнить».

Дивлюсь - і Хмарами півнеба замостило,

На Сонечко мов ніччю налягло.

А Сонце вище підплило

І Хмари ті позолотило.

ВЕРША ТА БОЛОТО

Рибалонька, митець усе в воді ловити,

Бажаючи поймать в’юнів,

В Болото Вершу засторчив.

Довгенько щось вона там мусила сидіти,

Язик жіночий є, да нічого робити

(А зроду, мабуть-то, що не плоха була),

Так лаяти Болото почала:

«Оце поганая багнюка!

Глянь, пузириться як, знечев’я клекотить.

Тут певнеє ніщо ні ходить, ні сидить,

Одна черва,- мовляв,- кишить

Да деколи повзе по куширу гадюка,

Уже коли б тут воленька мені!..

Таке ж бридке, таке мерзенне,

Поржавіло, від жабуру зелене,

Не хочеться паскудиться в багні,

А то б...»

Що ж їй Болото одвічало?

«Де ти сама, добродійко?» - спитало.

А Верша гомонить на дні.

МАКІВКА

У лузі Маківка весною зацвіла,

Проміж других квіток як жаром червоніла

До єї раз у раз літа бджола,

Бабок, метеликів над нею грає сила.

Пройшов день, два, і з неї цвіт опав,

І Маківка осиротіла;

Бджола на іншій квітці сіла,

Ту погань метелів мовби лихий забрав.

Дівчино-серденько! жартуй, поки є врем’я,

Жартуй, да не глузуй із бідних парубків;

А то мине весна твоїх годів,

Покине і тебе дияволове плем’я.

РОЖА ДА ХМІЛЬ

Охріме, дядечку! будь ласкав, схаменись:

Ти чоловік і з хлібом, і з волами,

І грошики у тебе завелись -

Який тебе лихий ізніс

І побратав з панами?

Покинь їх, хай їм цур! і з ними не водись.

А то коли к тобі ні заверну у хату -

Ти з благородієм сидиш запанібрата,

І чарка катержна гуляє по столі.

Чи то в село лихий примчить якого

Паничика, мовляють, судового -

Та сарана живе на твоєму добрі.

Або і возний сам, червоний, ніби квітка,

Деньків по п’ятеро кружляє у тебе;

А коней-калічі повнісінька повітка

Твоє сінце скубе.

Тим часом хліб давно у полі половіє;

Його і птиця б’є, і вітер марно сіє;

А дядько мій ґуля!

З письменними по чарці да по парці,

Останній шаг витрушує шинкарці.

Рівняться з ними нам сам Бог не позволя:

То, сказано, - пани, щоб день у день гуляли,

А ми, неграмотні, щоб хліба заробляли.

Охріме! не зробись сміховищем села,

Покинь, кажу, панів, водиться з ними годі!

Ось слухай. У мене недавно на городі

Червона Рожа зацвіла,

І треба ж, на біду, край неї Хміль пустився!

Іспершу гарно страх з сусідкою він жив.

Дивлюсь, аж приятель за гілку зачепився,

А трохи згодом глядь - всю Рожу оповив.

І бідная вона змарніла,

Поблідла, далі пожовтіла;

А проклятущий Хміль, як рута, зеленів.

МОГИЛИНІ РОДИНИ

Ось