ЛитВек: бестселлеры недели
Бестселлер - Евгений Германович Водолазкин - Лавр - читать в Литвек width=Бестселлер - Максим Валерьевич Батырев (Комбат) - 45 татуировок менеджера. Правила российского руководителя - читать в Литвек width=Бестселлер - Роберт Гэлбрейт - Зов кукушки - читать в Литвек width=Бестселлер - Джо Диспенза - Сила подсознания, или Как изменить жизнь за 4 недели - читать в Литвек width=Бестселлер - Наринэ Юрьевна Абгарян - Люди, которые всегда со мной - читать в Литвек width=Бестселлер - Уинстон Леонард Спенсер Черчилль - Вторая мировая война - читать в Литвек width=Бестселлер - Сергей Васильевич Лукьяненко - Искатели неба. Дилогия - читать в Литвек width=Бестселлер -  Сборник - Нефть. Люди, которые изменили мир - читать в Литвек width=
Литвек - электронная библиотека >> Марко Вовчок >> Классическая проза >> Ведмідь

* * *

Від Падолиста:

Отже, «Ведмідь» - це той самий твір «Сестричка Мелася», тільки під іншою редакцією. І, гадаю, він - таки оригінальний. Либонь, редактор повважав черговий Марка Вовчків твір заскладним (через ніби-то «застарілі», маловживані або й зовсім віджиті українські слова), тому і вдався до такого «цензурування». Чомусь і назва була йому не до вподоби… Через що не забарився і її замінити.

* * *

Стояла собі у полі, коло гаю, одна козача пасіка. А вже ж, мабуть, усі знаєте, що се за річ пасіка? Може, довідувались часом там меду, аж вам бджоли… а то й мед іншим знов часом?

Ся пасіка була огороджена лісою з лози, і в огородь загородив козак аж сім високих, старих, коренатих дубів і восьму вербу гіллясту – хто побачить було вербу тую, то кожен спитає, як вона вросла тут сама, поміж дубів величних, проста та весела, а верба щовесни давала віду, що хоч сама вона поміж дубами, та добре їй рости тутеньки, бо росла вона, угоняла хутче козакова унука Михайла, – кажу Михайла, бо він не любить, як хто його покличе Михалко, і не дочуває, хоч удесяте гукніть, а як покликати «Михайло» – зараз він наче вродиться поперед вами у широкорукавій білій сорочці, у незмірних шароварах, у червоному поясі – у тому самому поясі, що він його сам купив у ярмарку аж у Кролевці. Тоді ж покупив він і чоботи свої з червоним закотом, і ту шапку чорну, що він її дуже прилюбляє й омалененько бере на себе, і що як візьме її, то дід сміється і каже: «Гледи, Михайло, гледи! Рознесуть твою славну шапку лакомі бджоли на мед!» Білявенька, русявенька босоніжка, Михайлова маленька сестричка Мелася, як почує, що дід говорить, і сміється, зараз собі теж піддзвонює. Тільки Михайло посміху не потурає, низько насува шапку чорну на чорні брови і походжає сам оддалік, як гетьман поперед ворогом. Оце ж, кажу, як покликати його поважненько «Михайло», зараз він наче вродиться і, одтрушуючи своє чорнорусе волосся і поглядаючи своїм хорошим поглядом, спитає звичайненько: «Чого вам треба?», і коли вам діда треба, він зараз побіжить і приведе старого од вуллів, а коли вам треба сестрички Меласі, він примчить Меласю-сестричку; часом Мелася буде соромитися і сховається у траві, або за вулій, бо Мелася маленька, як вузлик, і скрізь може приховатись, а до того ще вона має надію, що як собі затулить хоч одне вічко (обох вона ніколи у світі не затулить, – хоче все бачити) – хоч одне вічко затулить, то й не знайде її ніхто, – а Михайло таки відшукає і як не вговорить йти доброхіть – Мелася своєю волею живе, – то схопить її та й принесе жваво, й браво, й сміючись, хоч, може, Мелася й щипнула по дорозі. Чому ні? Одна люба, тиха дівчинка вкусила мене колись до живої крові, як я силоміць піднесла її на руки. Не гарно кусатися, нема що казати, не гарно, та не гарно теж і силувати. Не став би й Михайло сестричку кривдити, якби вона справді гнівалася, – ні, Мелася не з гніву так чи так боронилася, а тільки з самого сорому, бо страх була Мелася соромляжа, і як загледить чужого чоловіка, то не те що личечко, а і ніжечки, здається, малесечкі порум’яніють втікаючи, і ви не знаєте самі, що се втекло від вас: чи зайчичок стрибнув, чи пташечка пурхнула, чи дівчинка зникла, не можете ви собі виявити істно, ані людям виписати добре, – а коли б же чули ви, як Мелася вимальовує вас і вашу одежину, і похід, і погляд! Вона встигла вас і зобачити, і розгледіти, і так вималює словами, що удруге вас пізнають усі в хаті, коли увійдете: «а, се той добродій, чи тая добродійка, що Мелася розказувала». Хоч се, бачите, трудно, а я таки вам радитиму з Меласею признакомитись, бо вона розумна дівчинка і багато дечого знає, і така ласкавенька, що й вас дечому навчить. Якого пісень славних вона співала, якого казочок потішних вміла, і не то що дорогу в Київ – знала вона навіть, кудою в Херсон братись.

Оце ж козак старий – звали його Загайний, – погородивши загородь, постановив вуллів чимало – було їх там наче снопків на добрій ниві; і вже не полічу, мабуть, скільки багато тепер у його їх придбано, – мабуть, багато та й пребагато, бо рої там роїлися виборно так, що тільки не подивуйте у лиху годину, виборно роїлися! Було раз у раз чути: «рій!» «летить!» «від поля!» «від гаю!» То Михайло скрикне: «рій!», – а Мелася за ним, як у дзвоники перебиває: «рій-рій! рій-рій!», то знов Мелася зачастить: «летить-летить, летить-летить!», а Михайло біжить вивіряти, чи правда; то знов дід, плетучи кошик, наче духом вгадає, що рій надлітає, і йде його накривати. Страх якого діла було в пасіці! У кутку дід там заплів хижку з лози, Михайло покрив її соломою гарно, а Мелася промела коло дверей і сказала: «Оце вже й зовсім теперки!» Дід насадив і калину, і бузину, і рожу гожу з Михайлом, а Мелася насіяла всячини, і усе прийнялося, зійшло і проквітало одмішне і перемішне, як у празнику люди, на диво Меласі, що, каже, сіяла усе окромішне ряд по рядочку, а зійшла така мішанина. Михайло на сю річ сестриччину мовчить, бо не хоче змагатись з дівчинкою маленькою, мовчить та тільки дивиться, як рожа, хилячись з гіллячки, наче питає, чого се так підкотивсь до неї, хорошої, низенький василечок, а василечок низенький, невважаючи на питання, викида квіточок не в свою силу василечу, одбившися від свого роду, других василечків, що їх заступали задирливі купчаки; листатий любисток тут побратавсь з жменькою конопель, а конопля знов побралася між маки повні, а маки знов угнали у волоський горох, а скрізь усюди колоски постріляли житні, де один, де два, а де й посімейкою, і вже як де посімейка, то й перенадила за собою і куколю червоного і синіх волошків. Чи теж мало зілля несіяного, непроханого й некоханого нагодилося у дідову пасіку – і над усім літають бджоли гудучи. Славно у тій пасіці! Дихать – не надихаться! Легко – вільно! Куди глянеш, усе поля широкі, чисті, і по полях дуби – зрідка дуб об дуба, як намети розкинуті проти сонця; у село шлях звивається, а села самого не видати за могилою стрімчастою, – видати тільки від схід сонця гай здоровенний, темний.

Славно було літувати у пасіці Михайлу з дідом, і Мелася маленька, покинувши мати з старшою сестрою домувати, сама прителішилася до дідуся і хазяйнувала у його в пасіці: співала пісень, ходила по полю збирати полуниці, розбила два горщатка і одну мисочку, теж бджоли доглядала, так що аж, незвичайні, кусали її і тим робили часом з любенького личенька невіть що: з одного боку глянь – Мелася, її щічка, її вічко, а з другого боку глянь – якийсь дутик. Уставала Мелася раніш од усіх і лягала од усіх пізніш, бо, пораючись у дідусевім хазяйстві, було їй, вже казано вам, такого діла, що ой-ой!

Отже, одного вечора, втомившися, лежав Михайло на