ЛитВек - электронная библиотека >> Володимир Бєляєв >> Детские остросюжетные и др. >> Стара фортеця

Володимир Бєляєв КНИГА ПЕРША СТАРА ФОРТЕЦЯ


© Стара фортеця. Иллюстрация № 1 http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література


Стара фортеця. Иллюстрация № 2
Стара фортеця. Иллюстрация № 3

Художники А. І. Мітченко, В. С. Мітченко

З російської переклали ДІОДОР БОБИР, ІВАН СЕНЧЕНКО, АНДРІЙ ГОЛОВКО


Учитель історії


Гімназистами ми стали зовсім недавно. Раніше всі наші хлопці вчилися в міському вищепочатковому училищі.

Жовті його стіни й зелений паркан добре видно з Заріччя.

Коли на училищному дворі дзвонили, ми чули дзвоник у себе, на Заріччі. Схопиш книжки, пенал з олівцями та й давай бігти, щоб вчасно встигнути на уроки.

І встигали.

Мчиш крутим провулком, пролітаєш дерев'яний міст, тоді — вгору скелястою стежкою — на Старий бульвар, і ось уже перед тобою училищні ворота.

Тільки-но встигнеш вбігти в клас і сісти за парту — входить учитель з журналом.

Клас у нас був невеликий, але дуже світлий, проходи між партами вузькі, а стелі невисокі.

Три вікна в нашому класі виходили до Старої фортеці й два — на Заріччя.

Набридне слухати вчителя — можна у вікна подивитися.

Глянув праворуч — височить над скелями Стара фортеця з усіма її дев'ятьма вежами.

А ліворуч подивишся — там наше рідне Заріччя. З вікон училища можна розглядіти кожну його вуличку, кожний дім.

Ось у Старій садибі Петькова мати вийшла білизну розвішувати: видно, як вітер пузирями надимає великі сорочки Петькового батька — шевця Маремухи.

А ось із Крутого провулка виїхав ловити собак батько мого приятеля Юзика кривоногий Стародомський. Видно, як підстрибує на камінні його чорний довгастий фургон — собача тюрма. Стародомський повертає свою вбогу шкапу праворуч і їде мимо мого дому. З нашої кухонної труби в'ється синій димок. Це означає — тітка Марія Опанасівна вже розтопила плиту.

Цікаво, що сьогодні буде на обід? Молода картопля з кислим молоком, мамалиґа з узваром чи зварена в качанах кукурудза?

«От якби смажені вареники!» — мрію я. Смажені вареники з потрухом я люблю найдужче. Та хіба можна рівняти до них молоду картоплю чи гречану кашу з молоком? Ніколи!

Замріявся якось на уроці, дивлячись у вікна на Заріччя, і раптом над самісіньким вухом голос учителя:

— Ану, Манджуро! Піди до дошки — допоможи Бобирю…

Повільно виходжу з-за парти, поглядаю на хлопців, а що допомагати — хоч убий, не знаю.

Конопатий Сашко Бобир, переступаючи з ноги на ногу, чекає мене біля дошки. Він навіть носа вимурзав крейдою.

Я підходжу до нього, беру крейду й так, щоб не помітив учитель, моргаю до свого приятеля Юзика Стародомського, на прізвисько Куниця.

Куниця, стежачи за вчителем, складає руки човником і шепоче:

— Бісектриса! Бісектриса!

А що воно за птах, такий, бісектриса? Теж, називається, підказав!

Математик рівними, спокійними кроками вже підійшов до дошки.

— Ну, чого, юначе, задумався?

Але раптом цієї самої хвилини у дворі лунає дзвоник.

— Бісектриса, Аркадію Леонідовичу, це… — жваво починаю я, та вчитель уже не слухає мене і йде до дверей.

«Ловко викрутився, — думаю, — а то вліпив би одиницю…»


З усіх учителів у вищепочатковому найбільше ми любили історика, Валеріана Дмитровича Лазарєва.

Був він невисокий на зріст, біловолосий, завжди ходив у зеленій толстовці з залатаними на ліктях рукавами, — нам він видався з першого погляду найзвичайнісіньким учителем, так собі — ні риба ні м'ясо.

Коли Лазарєв уперше прийшов у клас, він, до того як заговорити з нами, довго кашляв, копався в класному журналі й протирав своє пенсне.

— Ну, приніс дідько ще одного чотириокого… — зашепотів мені Юзик.

Ми вже й прізвисько Лазарєву збиралися вигадати, але коли ближче з ним познайомились, одразу звикли до нього й полюбили міцно, по-справжньому, як не любили досі жодного з учителів.

Де це бачено раніше, щоб учитель запросто гуляв разом з учнями по місту?

А Валеріан Дмитрович гуляв.

Часто після уроків історії він збирав нас і, хитро примружуючись під скельцями пенсне, пропонував:

— Я сьогодні до фортеці після уроків іду. Хто хоче зі мною?

Охочих виявлялося багато. Хто відмовиться з Лазарєвим туди піти?

Валеріан Дмитрович знав у Старій фортеці кожний камінчик.

Одного разу цілісіньку неділю, аж до вечора, пробули ми з Валеріаном Дмитровичем у фортеці. Багато цікавого розповів він нам цього дня. Від нього ми тоді дізналися, що найменша вежа називається Ружанкою, а оту, напівзруйновану, що стоїть біля фортечних воріт, прозвано чудним ім'ям — Донна. А біля Донни над фортецею здіймається найвища з усіх — Папська вежа. Вона стоїть на широкому чотирикутному фундаменті, всередині восьмигранна, а вгорі, над покрівлею, кругла. Вісім темних бійниць дивляться за місто, на Заріччя, і в глиб фортечного двору.

— Вже в далекій давнині, — розповідав нам Лазарєв, — паш край славився своїми багатствами. Земля тут дуже добре родила, а в степах росла така висока трава, що роги найбільшого вола були непомітні здалека. Часто забута на полі соха за три-чотири дні заростала густою, соковитою травою. Бджіл було стільки, що всі вони не могли розміститися в дуплах дерев і тому роїлися просто в. землі. Траплялося, що з-під ніг подорожнього бризкали струмені чудового меду. По всьому побережжю Дністра без будь-якого догляду ріс смачний дикий виноград, визрівали самородні абрикоси, персики.

Особливо солодким здавався наш край турецьким султанам і сусіднім польським поміщикам. Вони рвалися сюди що було сил, заводили тут свої угіддя, хотіли вогнем і мечем скорити український народ.

Лазарєв розповів, що зовсім недавно, всього яких-небудь сто років тому, у нашій Старій фортеці була пересильна тюрма. У стінах зруйнованої білої будівлі на фортечному дворі ще збереглися грати. За ними сиділи арештанти, яких за наказом царя відправляли в Сибір на каторгу. У Папській вежі за царя Миколи Першого томився відомий український повстанець Устим Кармалюк. Із своїми побратимами він ловив панів, справників, ксьондзів, архієреїв, що проїздили через