бульвару, біля вежі Конецьпольського було вже тихо. Тільки над річкою ходив туди й сюди петлюрівський патруль та двоє якихось незнайомих хлопців підбирали на березі повистрілювані гільзи.
Ми прогнали цих хлопців і самі заходилися шукати патрони в тому місці, де щойно була перестрілка.
Куниці пощастило. Біля паркана він знайшов бойовий австрійський патрон з тупою кулькою. Мабуть, спохвату його впустили петлюрівці. А мені не поталанило. Довго я блукав під скелею, де лежали вбиті петлюрівці, але, крім одної лопнутої гільзи, з якої кисло пахло порохом, нічого не знайшов. Кляті хлопці все підібрали.
На небі вже з'явилися зорі, коли я повернувся додому, так і не дізнавшись нічого про сусіда.
Батько чогось був веселий. Застеливши газетою край стола, він розбирав наш нікельований будильник і посвистував.
Коли я сказав батькові, що, мабуть, нашого сусіда спіймали й він уже сидить у тюрмі, батько посміхнувся в густі вуса й промурмотів:
— Багато ти знаєш!..
З того вечора я нічого про сусіда не чув.
До приходу Петлюри мій батько працював складачем у повітовій друкарні. Коли петлюрівці захопили місто, до батька стали часто заходити знайомі робітники друкарні. Разом вони розмовляли ночами. Вони говорили, що Петлюра привіз із собою машини, щоб на них друкувати гроші.
Машини ці встановили у великому будинку духовної семінарії, на Семінарській вулиці. А під вікнами семінарії туди й сюди закрокували чубаті солдати у волохатих шапках, з карабінами за спиною, і нагаями відганяли перехожих.
П'ятьох робітників друкарні взяли друкувати петлюрівські гроші. Один з них скаржився батькові, що під час роботи за спиною в них стоять петлюрівці з рушницями, а після роботи ці охоронники обшукують друкарів, наче злодіїв.
Якось пізно ввечері до нас у дім прийшов рябий низенький складач. Він і перед тим бував у нас. Тітка Марія Опанасівна вже спала, а батько тільки збирався лягати.
— Завтра нас із тобою, Мироне, примусять петлюрівські гроші друкувати. Я чув, завідуючий казав у конторі, — похмуро сказав моєму батькові цей складач.
Батько мовчки вислухав складача. Потім він сів за стіл, суворий, у самій спідній білизні і довго дивився на тремтливий вогник каганця. Я стежив за батьком і думав: «Ну скажи хоч слово, ну чого ти мовчиш?»
Нарешті низенький складач наважився й, торкнувши батька за плече, спитав:
— То що робити будемо, га, Мироне?..
Батько раптом рвучко встав і голосно, так, що навіть полум'я каганця заколивалося, відповів:
— Я їм таких карбованців надрукую, що самому Петлюрі поперек горла стануть! Я друкар, а не фальшивомонетчик!
І, сказавши це, батько погрозив кулаком. Вранці батька в місті вже не було.
Наступного дня за парканом у садибі Гржибовських заверещала свиня. — Знов кабана ріжуть! — сказала тітка Марія Опанасівна. Наш сусіда, пан Гржибовський, — ковбасник. За білим його будинком збудовано кілька свинарників. У них відгодовуються на заріз породисті йоркшірські свині. Пан Гржибовський у себе в садибі цілий рік ходить без кашкета. Його руде волосся завжди підстрижене йоржиком. Пан Гржибовський — рослий, підтягнутий, бороду стриже теж коротко, лопаточкою, і щонеділі ходить до церкви. На всіх пан Гржибовський дивиться як на своїх прикажчиків. Погляд у нього суворий, колючий. Коли він виходить на ґанок свого білого будинку й гукає хрипким басом: «Стаху, сюди!» — стає страшно й за себе, й за Стаха. Одного разу пан Гржибовський лупцював Стаха в садочку широким лакованим ременем з мідною пряжкою. Крізь щілини паркана ми бачили широку спину пана Гржибовського, його гладкий зад, обтягнутий синіми штанями, і міцно врослі в траву ноги в юхтових чоботях. Між ногами в пана Гржибовського була затиснута голова Стаха. Очі в Стаха вилізли на лоб, волосся було скуйовджене, з рота збігала слина, і він швидко, скоромовкою верещав: — Ой тату, тату, не буду, ой, не буду, прости, татоньку, ой, боляче, ой, не буду, прости! А пан Гржибовський, наче не чуючи криків сина, згинав свою широку спину в нанковому сюртуці. Раз по раз він змахував ременем, різко кидав униз руку й з відтяжкою бив Стаха. Він немовби дрова рубав — то, крякнувши, вдарить, то відсахнеться, то знову вдарить, і все хропучи та кахикаючи. Навіть у нас на городі було чути, як, злітаючи вгору, дзвінко ляскав його ремінь, б'ючи по заду Стаха. Стах закушував губи, висолоплював язика й знову кричав: — Ой тату, тату, не буду! Стах не знав, що ми бачили, як батько лупцював його. Щоразу він таїв від нас побої. При людях він хвалив батька, з гордістю говорив, що його батько — найбагатший ковбасник у місті. Стах вихвалявся тим, що під час ярмаркових днів найбільше покупців збиралося в крамниці його батька, на Підзамчі. В словах Стаха, звичайно, була краплина правди. Пан Гржибовський умів готувати чудову ковбасу. Зарізавши свиню, він замикався в майстерні, вирубував з випотрошеної свиної туші окосту, відкидав окремо на холодець голову та ніжки, обрізав сало, а решту м'яса пускав на ковбасу. Він знав, скільки слід підкинути перцю, скільки часнику, і, приготувавши фарш, набивав ним прозорі кишки сам, один. Коли ковбаса була готова, він ліз по драбинці на покрівлю. Обережно виймаючи кільця ковбаси з голубої емальованої миски, пан Гржибовський нанизував їх на гаки й опускав у димар. Потім Гржибовські розпалювали піч. Їдкий дим палаючої соломи, запах копченої ковбаси доносився й до нас на подвір'я. У такі дні ми з Куницею підкликали Стаха до паркана, щоб виторгувати в нього шматок свіжої ковбаси. Навзамін ми пропонували Стахові кольорові, що пахли друкарською фарбою, афіші, програмки опереток із зображенням нарядних жінок та маленькі книжечки — житія святих з малюнками. Усі ці афіші й книжечки приносив мені батько. Він друкував їх у повітовій друкарні. Ми спочатку домовлялися, що на що будемо міняти, і божилися не обдурювати один одного. Після тривалих переговорів Стах, хитро мружачи свої розкосі очі, вистрибом біг до коптилки. Він вибирав зручну мить, щоб непомітно від батька поцупити з задимленої полиці кільце ковбаси. Ми стояли біля паркана й нетерпляче чекали на його повернення, покушуючи від хвилювання гіркуваті лозинки бузку. Поцупивши ковбасу, Стах, веселий, задоволений удачею, прибігав у палісадник і перекидав її нам через паркан. Ми ловили її, слизьку й пругку, мов м'яч, на льоту. Навзамін через щілини в паркані просували Стахові барвисті афіші та книжечки. Потім ми бігли на лаву до воріт і їли ковбасу просто так — без хліба. Гострий запах часнику лоскотав нам ніздрі. Краплини сала падали на траву.
Наступного дня за парканом у садибі Гржибовських заверещала свиня. — Знов кабана ріжуть! — сказала тітка Марія Опанасівна. Наш сусіда, пан Гржибовський, — ковбасник. За білим його будинком збудовано кілька свинарників. У них відгодовуються на заріз породисті йоркшірські свині. Пан Гржибовський у себе в садибі цілий рік ходить без кашкета. Його руде волосся завжди підстрижене йоржиком. Пан Гржибовський — рослий, підтягнутий, бороду стриже теж коротко, лопаточкою, і щонеділі ходить до церкви. На всіх пан Гржибовський дивиться як на своїх прикажчиків. Погляд у нього суворий, колючий. Коли він виходить на ґанок свого білого будинку й гукає хрипким басом: «Стаху, сюди!» — стає страшно й за себе, й за Стаха. Одного разу пан Гржибовський лупцював Стаха в садочку широким лакованим ременем з мідною пряжкою. Крізь щілини паркана ми бачили широку спину пана Гржибовського, його гладкий зад, обтягнутий синіми штанями, і міцно врослі в траву ноги в юхтових чоботях. Між ногами в пана Гржибовського була затиснута голова Стаха. Очі в Стаха вилізли на лоб, волосся було скуйовджене, з рота збігала слина, і він швидко, скоромовкою верещав: — Ой тату, тату, не буду, ой, не буду, прости, татоньку, ой, боляче, ой, не буду, прости! А пан Гржибовський, наче не чуючи криків сина, згинав свою широку спину в нанковому сюртуці. Раз по раз він змахував ременем, різко кидав униз руку й з відтяжкою бив Стаха. Він немовби дрова рубав — то, крякнувши, вдарить, то відсахнеться, то знову вдарить, і все хропучи та кахикаючи. Навіть у нас на городі було чути, як, злітаючи вгору, дзвінко ляскав його ремінь, б'ючи по заду Стаха. Стах закушував губи, висолоплював язика й знову кричав: — Ой тату, тату, не буду! Стах не знав, що ми бачили, як батько лупцював його. Щоразу він таїв від нас побої. При людях він хвалив батька, з гордістю говорив, що його батько — найбагатший ковбасник у місті. Стах вихвалявся тим, що під час ярмаркових днів найбільше покупців збиралося в крамниці його батька, на Підзамчі. В словах Стаха, звичайно, була краплина правди. Пан Гржибовський умів готувати чудову ковбасу. Зарізавши свиню, він замикався в майстерні, вирубував з випотрошеної свиної туші окосту, відкидав окремо на холодець голову та ніжки, обрізав сало, а решту м'яса пускав на ковбасу. Він знав, скільки слід підкинути перцю, скільки часнику, і, приготувавши фарш, набивав ним прозорі кишки сам, один. Коли ковбаса була готова, він ліз по драбинці на покрівлю. Обережно виймаючи кільця ковбаси з голубої емальованої миски, пан Гржибовський нанизував їх на гаки й опускав у димар. Потім Гржибовські розпалювали піч. Їдкий дим палаючої соломи, запах копченої ковбаси доносився й до нас на подвір'я. У такі дні ми з Куницею підкликали Стаха до паркана, щоб виторгувати в нього шматок свіжої ковбаси. Навзамін ми пропонували Стахові кольорові, що пахли друкарською фарбою, афіші, програмки опереток із зображенням нарядних жінок та маленькі книжечки — житія святих з малюнками. Усі ці афіші й книжечки приносив мені батько. Він друкував їх у повітовій друкарні. Ми спочатку домовлялися, що на що будемо міняти, і божилися не обдурювати один одного. Після тривалих переговорів Стах, хитро мружачи свої розкосі очі, вистрибом біг до коптилки. Він вибирав зручну мить, щоб непомітно від батька поцупити з задимленої полиці кільце ковбаси. Ми стояли біля паркана й нетерпляче чекали на його повернення, покушуючи від хвилювання гіркуваті лозинки бузку. Поцупивши ковбасу, Стах, веселий, задоволений удачею, прибігав у палісадник і перекидав її нам через паркан. Ми ловили її, слизьку й пругку, мов м'яч, на льоту. Навзамін через щілини в паркані просували Стахові барвисті афіші та книжечки. Потім ми бігли на лаву до воріт і їли ковбасу просто так — без хліба. Гострий запах часнику лоскотав нам ніздрі. Краплини сала падали на траву.