майстерню одного з кращих мідників Заріччя, шляхтича Захаржевського. Біля майстерні на вулиці валялися вкриті білим накипом самоварні стояки, поперекидані догори дном казани з червоної міді, іржаві каструлі з проламаними днищами, емальовані миски, цинкові ночви. З майстерні вийшов сам Захаржевський у брудному брезентовому фартусі. Він став ритися в своєму добрі. Різкими, сердитими рухами він перекидав із однієї купи в іншу якісь завитки жерсті, блискучі смуги латуні; все це дзвеніло, деренчало.

Коли ми були вже за кілька кроків до майстерні, Захаржевський випростався і гулким, сердитим голосом закричав:

— Костек, іди сюди!

На цей крик з відчинених дверей майстерні на вулицю вийшов наш старий знайомий і мій суперник Котька Григоренко.

Смугляве обличчя його було забруднене сажею. Він був у такому ж брудному брезентовому фартусі, як і Захаржевський. В загрубілих, поїдених соляною кислотою руках Котька держав важку кувалду.

Побачивши нас, Котька трохи зніяковів, але зразу ж, розмахуючи важкою кувалдою, перевалюючись, підійшов до Захаржевського.

Поки глухим буркотливим голосом Захаржевський віддавав Котьці накази, ми пройшли повз них і завернули за ріг.

— Кажуть, він своєї матері зрікся, — тихо прошепотів мені на вухо Петько Маремуха, озираючись назад.

— Зрікся? А живе ж він де?

— Ти що — не знаєш хіба? — здивувався Петько. — На Підзамчому, у садівника Корибка. На всьому готовому.

— Справді?

— Ну, звичайно. Скоро місяць, як живе! — відповів Петько.

— Що б усе це значило?

… Дома майже все вже було складене. Моя тітка Марія Опанасівна, висока сива жінка в бумазейному фартусі, в коричневій косинці з. дешевого сатину, загортала в старі газети посуд. Поки ми ходили в кінематограф, батько познімав із стін фотографії; на обоях — і в спальні, і в їдальні — виднілися темні квадратні сліди. Ми давно не міняли обоїв, вони вицвіли від сонця і лише під фотографіями зберегли свій колишній колір. Повкладавши в корзину весь посуд і шість срібних столових ложок, тітка стала випорожнювати білизняні шухляди комода. Батько зняв із стіни ходики, відчепив гирю і обгорнув навколо циферблата довгий ланцюжок. Мені стало нудно тут, у розореній квартирі, і я вийшов у двір, щоб половити голубів. Я нечутно відчинив двері сарая. Звідти війнуло запахом вогких дров. Вгорі під солом'яною покрівлею крізь сон туркотали голуби. По голосу я впізнав банточного турмана. Ось і драбинка. Засунувши за пояс мішок, я поліз по ній до голубів. Відчувши недобре, один з них, глухо бурчачи, шарахнув у куток. «Гаразд, не лякайся, і в Петька кукурудзу матимеш!» Голуби важко лопотіли тугими крилами. Я швидко похапав їх, теплих, чистих моїх голубів, одного по одному і з болем у серці повкидав у просторий мішок.

Поки я йшов до Петька Маремухи в Стару садибу, голуби вовтузилися в мішку, як коти, бурчали, тріпалися, лопотіли крилами. Банточний турман навіть стогнав з переляку.

Маремуха чекав мене на порозі свого обідраного флігеля. Тільки я підійшов, він пхнув мені обгорнений ганчірками револьвер «зауер», вихопив із моїх рук мішок з голубами і, пробубонівши: «Почекай, я зараз», метнувся в сарай.

Сидячи на теплому камені, я чув, як клацнув він ключем, відмикаючи замок сарай, як заскрипіла під його ногами драбина, як, вилізши на горище сарая, він заголосив: «Улю-лю-лю!»

Мені ще більше стало шкода голубів. Скільки я морочився з ними! Як тяжко було здобувати для них в голодні роки кукурудзу й ячмінь! В ті часи я дуже боявся, щоб сусідські хлопчаки їх у мене не покрали на м'ясо. А тепер я одержав тільки револьвер. Цікаво, відстане іржа чи залишиться? Мені дуже хотілося розв'язати мотузочок, розгорнути папір, хоч у пітьмі помацати холодний і пощерблений ствол револьвера, помацати пластинки з нарізкою на його рукоятці, але я стримався.

Петько виринув з пітьми несподівано. Важко дихаючи, він простяг мені пакетик з патронами і, заїкаючись від швидкого бігу, сказав:

— Дванадцять… Можеш не рахувати…

Коли ми вийшли на майдан, Петько смикнув мене за руку і, озираючись навколо, шепнув:

— Васько, а ти знаєш, я чув, що в тій радпартшколі, де ти житимеш, привиди водяться!

— Смішний, які можуть буть привиди?

— Справжнісінькі. Вірно, вірно. Там біла черниця по коридорах ходить. Адже там монастир католицький був!

— Ну й що з того? В гімназії нашій теж монастир був, а привидів ніхто не бачив.

— А в тій радпартшколі бачили, я тобі кажу! Знизу від нашого будинку до церкви хтось ішов.

— Тихше! — цикнув Петько і смикнув мене за лікоть. Ми притулилися до церковної огорожі і пропустили прохожого. Коли він зник за рогом, я сказав:

— Ой і боягуз ти, Петько.

— Чому? — спалахнув Петько.

— А чого ти злякався?

— Я думав — міліціонер… А в тебе револьвер.

— А ось і брешеш. Ти думав, це привид. І тепер додому тобі страшно буде йти. Можеш не проводити мене далі.

— Зовсім не страшно, — образився Петько. — Я опівночі на польське кладовище можу піти, а ти…

— Гаразд, гаразд, знаємо таких хоробрих…

— Думаєш — не піду? — вже не на жарт розсердився Маремуха.

— Вірю, вірю… — заспокоїв я Петька і простяг йому руку.

Ми попрощалися. Як тільки я зайшов за ріг, ззаду зашльопали Петькові сандалії. Він, хоробрий, не витримав і стрімголов кинувся бігом додому.

Не знаю, як швидко поснули батько і тітка Марія Опанасівна, але я перекидався з боку на бік майже до світанку. Довго не виходив з голови Котька Григоренко, якого я побачив у мідника в майстерні.

Кінчили ми цієї весни трудову школу. Довго думали хлопці про те, кому і де вчитися далі. Ми з Петьком Маремухою твердо вирішили восени вступити на робітфак. Інші наші однокласники теж готувалися в хімічний інститут, а хто вчився слабіше — в інші школи. Перед останніми заліками всі говорили про дальше навчання. А ось Котька все відмовчувався.

Він добре знав, що його — сина розстріляного петлюрівця — в інститут, звичайно, не приймуть.

Що Котька буде робити після трудшколи — ніхто не знав.

І раптом пролетіла чутка, що Котька став у науку до мідника Захаржевського.

Для чого йому, білоручці і лікаревому синкові, потрібно було знати слюсарне ремесло, спочатку ніхто не міг зрозуміти.

Кожного ранку Котька через наше Заріччя бігав у майстерню, тримаючи під рукою загорнений у газету сніданок. Щодня до вечора він гупав важкою кувалдою по ковадлу, вчився запаювати каструлі і гострити маленькі, схожі на пропелер, ножі від м'ясорубок.

Коли ж, повертаючись з роботи, він проходив повз нас, від нього пахло соляною кислотою, галуном, курним вугіллям кузні…

Добру половину ночі цей