- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (43) »
Курт Воннегут. Бойня номер п'ять
БОЙНЯ НОМЕР П’ЯТЬ, АБО ХРЕСТОВИЙ ПОХІД ДІТЕЙ (службовий танець зі смертю)
Автор — КУРТ ВОННЕГУТ молодший, американець німецького походження в четвертому поколінні, який тепер живе в добрих умовах на мисі Код (і забагато палить) і який, бувши американським піхотинцем-розвідником нестройової служби, потрапив у полон, був свідком бомбардування німецького міста Дрезден, колись званого Флоренцією-на-Ельбі, і вижив для того, щоб розповісти про це. Цей роман мав трохи телеграфічно-шизофренічний стиль, яким пишуть на планеті Тральфамадор, звідки прилітають літальні тарілки. МИР ВАМ.Мері О’Гар і Гергардові Мюллеру присвячую
Ревуть воли й телята,
І мекає ягнятко.
Та Ісус малий не плаче —
Спокійне немовлятко.
Глава 1
Майже все це сталося насправді. Принаймні війну тут описано досить-таки правдиво. Чоловіка, якого я знав, і справді розстріляли в Дрездені за те, що він узяв чужого чайника. Інший мій знайомий і справді погрожував, що після війни через найнятих убивць розправиться зі своїми особистими ворогами. І так далі. Імена всі я позмінював. Я й справді їздив до Дрездена на кошти фонду Гугенхейма (нехай його бог не забуває!) у 1967 році. Місто це дуже скидалось на Дайтон у штаті Огайо, тільки в ньому ще більше незабудованих ділянок. Певно, там у землі цілі тонни борошна з людських кісток. Їздив я туди зі своїм фронтовим приятелем Бернардом В. О'Гаром, і ми потоваришували з водієм таксі, котрий завіз нас у ту бойню, де нас було позамикано на ніч як військовополонених. Звали його Гергард Мюллер. Він розповів нам, що якийсь час перебував у полоні в американців. Ми спитали, як живеться за комуністів, і він відповів, що спершу було кепсько, бо доводилося тяжко працювати, сутужно було з житлом, харчами й одежею. Але тепер значно покращало. Він мешкає у затишній невеличкій квартирі, його дочка здобуває чудову освіту. Мати його згоріла під час бомбардування Дрездена. Бува й таке. На Різдво він прислав О’Гарові листівку, і в ній було написано: «Бажаю Вам і Вашій родині, а також Вашому приятелеві веселого Різдва й щасливого Нового року і маю надію ще зустрітись у мирному й вільному світі, в моєму таксі, якщо доля судитиме». Мені це дуже подобається: «Якщо доля судитиме». І признаватись не хочеться, скільки ця триклята книжка забрала в мене грошей, нервів і часу. Коли я двадцять три роки тому повернувся з другої світової війни, мені здавалося, що нема легшого написати книжку про зруйнування Дрездена: адже досить переповісти те, що бачив на власні очі. І ще мені здавалося, що то буде шедевр або принаймні вона принесе мені купу грошви, бо ж тема неабияка. Але щось небагато слів я знаходив про Дрезден — в усякому разі замало для книжки. Та й тепер я маю їх не більше, дарма що сам уже зробився старим шкарбуном зі своїми спогадами, витребеньками й дорослими синами. Я думаю, які марні були мої спогади про те місто і все-таки як спонукало мене написати про нього. Мені приходить на згадку давній жартівливий віршик:Жив хлопець з гарним інструментом у Стамбулі
І врешті став до нього промовлять:
«Багатства через тебе я позбувся,
Від слабості в дугу зігнувся,
А ти не можеш і піпі справлять!»
І ще мені згадується пісенька:
Зовуть мене Йон Йонсоном,
Живу я у Вісконсіні,
Працюю тут на тартаку.
А коли хто мене питає,
То так тому відповідаю:
Зовуть мене Йон Йонсоном,
Живу я у Вісконсіні…
І так далі без кінця.
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (43) »