професори археології, один з Вайомінгського, другий — з Канзаського університету. Прийшов і наш давній друг Ед, чи Едвін Фердон, співробітник музею в Нью-Мексіко, єдиний із трьох американців, з яким я був знайомий раніше. Кругленький, усміхнений, він сперся на поручні біля Івонни і з насолодою вдихав пахощі берега. З містка скотився капітан — маленький, пружний, як м'ячик, з пустотливим блиском в очах. Капітан Арне Хартмарк плавав у далекі країни вже двадцять років, однак такого острова він ще не бачив ніколи, навіть у свій бінокль. За ним стояв штурман Санне, тихий, добродушний велетень. Він міцно ухопився за штаги — такий собі лагідний свійський горила. А ось блищать посмішкою зуби помічника капітана Ларсена, найжиттєрадіснішої людини на світі, що, здається, і на електричному стільці знайшла б привід пожартувати. А тут він ще й умостився між двома завзятими коміками: товстим веселим машиністом Ульсеном і його кістлявим помічником, який останнім часом відпустив собі гостреньку борідку і скидався на проповідника або на якогось фокусника. Піднявся по трапу й наш лікар Єссінг. Він вклонився присутнім і сів. Позад нього блищали окуляри фотографа експедиції Ерлінга Шервена, що, як завжди в урочистих випадках, курив маленьку сигару. З шлюпки виднілася довготелеса хлоп'яча фігура Тура-молодшого, який влаштувався між двома матросами. Там же сиділи стюард Гренмюр і кок Ханкен, які щойно розставили на столі апетитну їжу. Цим двом чарівникам ніщо не могло перешкодити творити чудеса кулінарії. З'явились також боцман, моторист, юнга й помічник кока. Останніми прийшли Арне Шельсволл і Гонзало. Арне — археолог, директор нового краєзнавчого музею в Ельверумі^[1]. Він плавав зі мною на Галапагоські острови. Гонзало Фігероа — студент-археолог університету в Сант-Яго, офіціальний представник Чілі в нашій експедиції. Я запросив його заочно, і тому ми боялись, що можемо не поладити з ним; але в Панамі до нас піднявся по трапу веселий, життєрадісний атлет із зовнішністю аристократа. Гонзало мав хист легко пристосовуватись до будь-яких обставин.

І ось ми зібрались усі — двадцять три учасники експедиції, спеціалісти з найрізноманітніших галузей науки й практики, яких здружили кілька тижнів, проведених на борту. Нас об'єднувало спільне бажання зійти саме на цей острів, який причаївся в темряві перед нами. Тепер, коли всі ми зібрались на палубі і машина замовкла, саме час розповісти, що бачили на, острові Пасхи ті, хто відвідував його раніше за нас. Це допоможе учасникам експедиції краще зрозуміти, що чекає там на нас.

— Ніхто не знає давньої назви цього острова, — почав я. — Самі остров'яни називають його Рапануї, але дослідники вважають, що це не перша його назва. В стародавніх легендах він зветься Те Піто о те Хенуа, або Пуп землі, однак це скоріше його поетична, а не справжня назва, бо згодом жителі острова назвали його також Оком, що бачить небо, і Порогом неба. Ми ж, ті, що живемо за тисячі миль од нього, написали на карті «острів Пасхи», бо саме був Великдень 1722 року, коли голландець Роггевен із своїми супутниками першим із європейців підплив до нього і побачив, як невідомі люди на березі запалили сигнальні вогні, запрошуючи кораблі підійти ближче. Коли голландці на двох парусних суднах підпливли до берега і стали на якір, уже вечоріло, однак вони встигли побачити багато дивовижного. На борт до них піднялись високі, ставні люди, очевидно, світлошкірі полінезійці, яких ми знаємо по Таїті, Гавайських та інших островах південно-східної частини Тихого океану.

Однак скидалося на те, що населення острова було змішаним: траплялись люди з темнішою шкірою, а були й «зовсім білі», як європейці; у деяких тубільців шкіра мала червонуватий відтінок, наче була обпечена сонцем. Багато хто з них носив бороду.

Зійшовши на берег, голландці побачили велетенські статуї метрів десять заввишки, увінчані, наче коронами, великими, циліндричної форми каменями. Роггевен розповідає, що остров'яни запалювали перед цими гігантськими зображеннями богів вогнища, сідали навколо них навпочіпки, але не відриваючи ступнів од землі, і, покірно схиляли голови. Склавши руки долонями докупи, вони то зводили їх, то опускали. Супутник Роггевена Бернс пише, що вранці наступного дня вони побачили, як остров'яни впали ниць на землю, молячись сонцю, що саме сходило, а довкола горіли сотні великих вогнищ, запалених, як думали голландці, на честь богів. Це єдиний опис поклоніння сонцю на острові Пасхи.

Одним із перших на борт до голландців піднявся «цілком білий чоловік», який тримався поважніше за інших. Поводився він, як людина, що займає визначне становище серед своїх земляків. Голландці вирішили, що це жрець. Голова його була поголена й прикрашена короною з пір'я, а мочки вух проколоті й штучно витягнені аж до плечей круглими білими сережками завбільшки з кулак. Голландці помітили, що в багатьох остров'ян вуха були так само штучно подовжені. Коли довгі мочки заважали працювати, остров'яни виймали з них сережки і закладали мочки за верхній край вуха.

Багато остров'ян ходило зовсім голими, але тіла їх були вкриті майстерною татуїровкою — зображеннями птахів і якихось дивовижних істот. Дехто одягався в сплетені з кори плащі, пофарбовані в червоний або жовтий колір. На головах, окрім прикрас із пір'я, вони носили ще й своєрідні очеретяні капелюхи. Всі були дуже привітні, і голландці не помітили в них ніякої зброї. Як не дивно, але жінки майже не з'являлися, хоч чоловіків було багато. Ті жінки, яких пощастило побачити, були з чужоземцями дуже ласкаві, і чоловіки їх зовсім не ревнували.

Мешкали остров'яни в довгих низьких очеретяних халупах, які мали вигляд перекинутих догори дном човнів; без вікон, з такими малими отворами для входу, що в них доводилось пролазити рачки. В кожній з таких халуп жило, певно, багато людей. Всередині, крім кількох мат на долівці та кам'яних плит замість подушок, нічого не було. Худоби остров'яни не мали, розводили тільки курей, вирощували банани, цукрову тростину і, насамперед, батат, який голландці назвали «хлібом насущним» остров'ян.

Очевидно, жителі острова не були завзятими мореплавцями, бо найбільші човни, які бачили там голландці, були піроги завдовжки в два з половиною метри і такі вузькі, що в них ледве можна було всунути дві ноги. До того ж вони так протікали, що на вичерпування води потрібно було стільки ж зусиль, як і на веслування.

Жили остров'яни мов у кам'яному віці: металів зовсім не знали, а їжу готували просто на розпеченому камінні, розпалюючи в ямах вогнища. Голландцям, мабуть, здалося, що ніде більше в світі немає такої відсталості, як тут. Тим дивовижнішими