дилогії українською мовою склалася так, що між виходом у світ першої і другої частини минуло десять років. Кожну з книг читач може сприймати як завершений твір, вони цікаві й захоплюючі кожна сама по собі, мають свої наскрізні сюжети, пластично завершені характери тощо. Однак дилогія була задумана як твір цілісний, з даною в розвитку центральною постаттю, чиє ім'я винесене в заголовок, з чітко окресленою історичною добою, яка збігається з життям короля Генріха IV. Два томи про молоді літа і літа зрілості короля-гуманіста становлять єдиний великий історико-біографічний роман.

Тим, хто читав перший том дилогії, слід нагадати, а тим, хто читатиме другу книгу про короля Генріха IV, розповісти про головні моменти задуму письменника, про час, коли була виконана його монументальна обсягом і значенням праця, про місце, яке дилогія посідає у світовому літературному процесі тридцятих років нашого сторіччя.

Дилогія написана в ті роки, коли Генріх Манн, що після приходу до влади гітлерівців змушений був покинути свою батьківщину, жив у Франції (1933–1940). Фашисти переслідували відомого в усьому світі письменника, члена Академії мистецтв країни, ще до 1933 року, до тих жахливих днів, коли вони підпалили рейхстаг і розв'язали, кривавий терор проти всіх прогресивних сил, передусім проти комуністів. Цькуванням Генріха Манна керував сам «кульгавий біс» нацистської пропаганди Геббельс. Цей поплічник фюрера змусив боягузливих літераторів-реакціонерів проголосувати за виключення автора «Вірнопідданого» з лав академіків. Імітуючи праведне обурення, «справжні патріоти» так і зробили. Ворога не пробачили письменникові його виступів проти кайзерівської монархії, проти знавіснілих мілітаристів та шовіністів, його послідовного антифашизму, в'їдливої сатири на буржуазію. Вони прагнули помсти. Від фізичної розправи Манна врятувало лише те, що він уже у лютому 1933 року емігрував з Німеччини.

Хоча перебування Генріха Манна у Франції в 30-х роках було вимушеним, проте він завжди любив цю країну, її мову, завжди цікавився її історією та культурою, не раз звертався у своїх художніх творах і публіцистичних статтях до скарбниці мистецького та політичного досвіду Франції. Він присвятив низку праць найвидатнішим французьким письменникам, проникливо розкриваючи сутність творчості Бальзака і Стендаля, Жорж Санд і Флобера, Гюго і Франса. Особливо близькі були йому Золя і Барбюс. З Анрі Барбюсом Манн був особисто знайомий, і письменник-комуніст мав на нього значний вплив. Ще за років Веймарської республіки, звертаючись до Барбюса та його друзів, Манн писав: «Наші заповітні думки перегукуються з вашими. Ми так само стоїмо за духовний Інтернаціонал, за об'єднання борців духу в усіх країнах. Для того, щоб життя народів будувалось за велінням розуму, потрібно об'єднати зусилля всіх мислячих людей. Ми повинні викривати огидне й безглузде підґрунтя зненависті, що розділяє народи світу, повинні всіма засобами виявляти та наголошувати на спільності їхнього духовного життя, їхніх характерів» (1919). У цих словах вчувається ще відгомін прекраснодушних ідей Манна про перемогу над силами реакції завдяки лише духовним зусиллям митців-інтернаціоналістів. Але важливо, що вже тоді, у 1919-му, Манн відгукнувся на заклик засновників групи «Кларте» — першої міжнародної організації прогресивних літераторів, значення якої дуже високо оцінив В. І. Ленін.

Згодом, озброєний досвідом тяжких двадцятих років, Генріх Манн ще вище оцінив суспільний внесок Анрі Барбюса, його роль, у згуртуванні сил прогресивної інтелігенції для справжньої, безкомпромісної боротьби в ім'я гуманізму. Він узяв участь у Міжнародному конгресі на захист культури, скликаному з ініціативи Барбюса і Роллана 1935 року в Парижі. Після смерті французького письменника-комуніста Генріха Манна вважали спадкоємцем місії Барбюса у міжнародній антифашистській боротьбі. А сам він, створюючи дилогію про Генріха IV, про короля-гуманіста, що вміє сидіти в сідлі й володіє мечем, якого називав королем бідних і гноблених, часто згадував Анрі Барбюса. Німецький письменник був переконаний, що «справжніми гуманістами є лише ті, хто не тільки думає, а й бореться». І цю любов до людей, бажання і вміння по-бойовому обстоювати людяність він найвище цінував в особистості Барбюса — «він був бійцем, і такими повинні бути ми».

Тут названі лише деякі із зв'язків, що поєднували Генріха Манна з улюбленою ним Францією, її народом, її мистецтвом. Для письменника-інтернаціоналіста було природним те, що він присвятив свою багаторічну працю історії сусіднього народу, що героїчний взірець борця за справедливість, добро і мир він знайшов у цій країні.

Праця над дилогією йшла паралельно з надзвичайно напруженою громадською діяльністю письменника, тоді ж ним було написано ряд гострих публіцистичних творів. Сторінки історичного роману писалися в той самий час і на тому ж столі, де створювалися статті, що вже самі їхні назви говорять про їх бойовий, наступальний характер — «Привіт Іспанії», «Розмова про мир», «Фронт думки проти фронту мракобісся», «Великий образ СРСР», «Боротьба Народного фронту», «Ми хочемо врятувати мир в усьому світі», «СРСР — надія передового людства», «Імперіалістична війна — змова проти народів», «Свобода не загине» та ін. І зрозуміло, що думки про події сучасності, які так хвилювали німецького митця, на які він відгукувався з такою пристрастю і громадянською мужністю, не залишали його і тоді, коли він звертався до історії. Манн вчитувався в архівні матеріали доби останніх Валуа, досліджував зафіксовані в документах, мемуарах, образотворчому мистецтві, проаналізовані і описані в наукових працях події — Варфоломіївську ніч, облогу армією Генріха Парижа, нескінченні бої на полях Франції між прихильниками римського папи і гугенотами, між військом короля й арміями могутніх герцогів, його політичних суперників. Він розмірковував над спробами короля зробити для свого народу й народів Європи вічним мир, завойований великою кров'ю французів. І повсякчас, вдивляючись внутрішнім зором в усе це, митець і мислитель зіставляв процеси і явища минулого з тим, що відбувалося в бурхливі тридцяті роки нашого сторіччя. Ця глибинна актуальність роману, ця співзвучність далекого і близького часу відчуваються на його сторінках постійно, хоча письменник не модернізує історію, не вдається до анахронізмів, штучних паралелей тощо.

Перший том роману дослідники часто називають своєрідним історичним варіантом «роману виховання» — «ерціунгсроман», як цей романний вид визначають у Німеччині, де він виник (цей німецький термін увійшов і в інші мови). Це й