- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (111) »
Кір Буличов ОПОВІДАННЯ
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Переклад з російської Художники К. Сошинська, Р. Авотін
МОЖНА ПОПРОСИТИ НІНУ?
— Можна попросити Ніну? — сказав я. — Це я, Ніна. — Так? Чому у тебе такий дивний голос? — Дивний голос? — Не твій. Тонкий. Ти засмучена чимось? — Не знаю. — Можливо, мені не варто було дзвонити? — А хто говорить? — Відколи ти перестала мене впізнавати? — Кого впізнавати? Голос був молодший за Ніну років на двадцять. А насправді Нінин голос лише років на п’ять молодший за господиню. Якщо людини не знаєш, по голосу її вік вгадати важко. Голоси часто старіють раніше від власників. Або довго залишаються молодими. — Ну гаразд, — сказав я. — Послухай, я дзвоню тобі майже у справі. — Напевно, ви все-таки помилилися номером, — сказала Ніна. — Я вас не знаю. — Це я, Вадим, Вадик, Вадим Миколайович! Що з тобою? — Ну ось! — Ніна зітхнула, ніби їй шкода було припиняти розмову. — Я не знаю ніякого Вадика і Вадима Миколайовича. — Пробачте, — сказав я, і повісив слухавку. Я не відразу набрав номер знову. Звичайно, я просто не туди потрапив. Мої пальці не хотіли телефонувати Ніні. І набрали не той номер. А чому вони не хотіли? Я відшукав у столі пачку кубинських сигарет. Міцних, як сигари. Їх, певно, роблять з обрізків сигар. Яка у мене може бути справа до Ніни? Або майже справа? Ніякої. Просто кортіло дізнатися, чи вдома вона. А якщо її немає вдома, це нічого не змінює. Вона може бути, наприклад, у мами. Або в театрі, тому що вона тисячу років не була в театрі. Я подзвонив Ніні. — Ніна? — сказав я. — Ні, Вадиме Миколайовичу, — відповіла Ніна. — Ви знову помилилися. Ви який номер набираєте? — 149-40-89. — А у мене Арбат — один — тридцять два — п’ять три. — Звичайно, — сказав я. — Арбат — це чотири? — Арбат — це Р. — Нічого спільного, — сказав я. — Даруйте, Ніно. — Будь ласка, — сказала Ніна. — Я все одно не зайнята. — Постараюся до вас більше не потрапляти, — сказав я. — Десь заклинилося. Ось і потрапляю до вас. Дуже погано телефон працює. — Так, — погодилася Ніна. Я повісив трубку. Треба почекати. Або набрати сотню. Час. Щось замкнеться в переплутаних лініях на станції. І я додзвонюся. «Двадцять друга година рівно», — сказала жінка по телефону «сто». Я раптом подумав, що якщо її голос записали давно, десять років тому, то вона набирає номер «сто», коли їй нудно, коли вона сама вдома, і слухає свій голос, свій молодий голос. А можливо, вона померла. І тоді її син або людина, яка її любила, набирає сотню і слухає її голос. Я подзвонив Ніні. — Я вас слухаю, — сказала Ніна молодим голосом. — Це знову ви, Вадиме Миколайовичу? — Так, — сказав я. — Вочевидь, наші телефони з’єдналися намертво. Ви тільки не сердьтеся, не думайте, що я жартую. Я дуже ретельно набирав номер, який мені потрібен. — Звичайно, звичайно, — швидко сказала Ніна. — Я ні на хвилинку не подумала. А ви дуже поспішаєте, Вадиме Миколайовичу? — Ні, — сказав я. — У вас важлива справа до Ніни? — Ні, я просто хотів дізнатися, чи вдома вона. — Скучили? — Як вам сказати… — Я розумію, ревнуєте, — сказала Ніна. — Ви смішна людина, — сказав я. — Скільки вам років, Ніно? — Тринадцять. А вам? — Більше сорока. Між нами товстенна стіна з цегли. — І кожна цеглина — це місяць, правда? — Навіть один день може бути цеглиною. — Так, — зітхнула Ніна, — тоді це дуже товста стіна. А про що ви думаєте зараз? — Важко відповісти. У дану хвилину ні про що. Я ж розмовляю з вами. — А якби вам було тринадцять років або навіть п’ятнадцять, ми могли б познайомитися, — сказала Ніна. — Це було б дуже смішно. Я б сказала; приїжджайте завтра увечері до пам’ятника Пушкіну. Я вас чекатиму о сьомій годині рівно. І ми б один одного не впізнали. Ви де зустрічаєтеся з Ніною? — Як коли. — І біля Пушкіна? — Не зовсім. Ми якось зустрічалися біля «Росії». — Де? — Біля кінотеатру «Росія». — Не знаю. — Ну, на Пушкінській. — Все одно чомусь не знаю. Ви, напевно, жартуєте. Я добре знаю Пушкінську площу. — Неважливо, — сказав я. — Чому? — Це давно було. — Коли? Дівчинці не хотілося вішати слухавку. Чомусь вона наполегливо продовжувала розмову. — Ви сама вдома? — запитав я. — Так. Мама у вечірню зміну. Вона медсестра в госпіталі. Вона на ніч залишиться. Вона могла б прийти і сьогодні, але забула вдома пропуск. — Ага, — погодився я. — Гаразд, лягай спати, дівчинко. Завтра до школи. — Ви зі мною заговорили, як з дитиною. — Ні, що ти, говорю з тобою, як з дорослою. — Спасибі. Тільки самі, якщо хочете, лягайте спати з сьомої години. До побачення. І більше не дзвоніть своїй Ніні. А то знову до мене потрапите. І розбудите мене, маленьку дівчинку. Я повісив слухавку. Затим увімкнув телевізор і дізнався про те, що місяцехід пройшов за зміну 337 метрів. Місяцехід займався справою, а я байдикував. Востаннє я вирішив подзвонити Ніні вже годині об одинадцятій, цілу годину займав себе дурницями. І вирішив, що, якщо знову потраплю на дівчинку, покладу слухавку відразу. — Я так і знала, що ви ще раз подзвоните, — сказала Ніна, підійшовши до телефону. — Тільки не вішайте слухавку. Мені, чесне слово, дуже нудно. І читати нічого. І спати ще рано. — Гаразд, — сказав я. — Давайте розмовляти. А чому ви так пізно не спите? — Зараз тільки восьма, — сказала Ніна. — У вас годинник відстає, — сказав я. — Вже дванадцята година. Ніна засміялася. Сміх у неї був хороший, м’який. — Вам так хочеться мене спекатися, що просто жах, — сказала вона. — Зараз жовтень, і тому стемніло. І вам здається, що вже ніч. — Тепер ваша черга жартувати? — запитав я. — Ні, я не жартую. У вас не тільки годинник бреше, але й календар бреше. — Чому бреше? — А ви зараз мені скажете, що у вас зовсім не жовтень, а лютий. — Ні, грудень, — сказав я. І чомусь, ніби сам собі не повірив, подивився на газету, що лежала поряд, на дивані. «Двадцять третє грудня» — було написано під заголовком. Ми помовчали трохи, я сподівався, що вона зараз скаже «до побачення». Але вона раптом запитала: — А ви вечеряли? — Не пам’ятаю, — сказав я щиро. — Значить, не голодний. — Ні, не голодний. — А я голодна. — А що, вдома їсти нічого? — Нічого! — сказала Ніна. — Порожньо. Смішно,
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (111) »