набріхували напереміну, аж навкучилося. Аж ось вийшов з поміж дерев якийсь старий бородатий дідусь. Він свиснув на собак і вони зараз підбігли до нього, поласилися та й знову до дерева, і тут стали ще завзятіше гавкати. Дідусь підійшов під дерево.

— А хто там сидить? — він прислонив рукою очі і дивився вгору.

— Дідусю! Відженіть собак, тай нас порятуйте!

— Еге ж? А ви звідкіля тут у лісі взялися? Злізайте, та нічого не лякайтеся, коли я тут. Добре, що ви на дерево втекли, бо було би з вами погано.

Старий заговорив до собак, і вони зараз уступилися і полягали недалеко на траві, висолопивш і довгі язики. Хлопці позлізали з дерева, а пси зараз до них прискочили, та дідусь крикнув: «Не руш!» Вони обнюхали хлопців, а відтак стали вимахувати хвостами.

— Тепер ви вже безпечні, — каже дід. — Ну, кажіть, мандрівники, звідки ви сюди замандрували?

— Ми втекли з татарського полону, — каже Івась, і став старому розказувати.

— Ні, мій любий хлопче, розкажеш мені опісля; ви певно голодні, ходіть у мою оселю.

Пішли за дідом. Він був лише в сорочці і штанах з полотна, на ногах постоли, а на голові старий солом’яний капелюх. Дід був великого росту, але дужий і кремезний.

Голова, борода і вуса були білі, мов молоко. На плечах була у нього торба, а в руці держав коротку рушницю. За поясом застромив довгий ніж.

— Та що я забув, — каже дід, пристаючи, і сягнув у торбу, — у мене ще в торбі шматок хліба, то перекусіть, а дайте і собакам, то вже й приятелями будете.

Він подав їм добрий шматок хліба. Вони розрізали по половині, а відтак пригостили і собак. Але собаки лише хвостами махали, обнюшили хліб і не брали, озираючись на діда.

— Візьми! — сказав дід до собак. — Вони так навчені, що від чужого нічого не візьме. Так і треба, бо лихі люди дають собакам отруту, а тоді грабують господаря.

Хлопці не дали себе просити до хліба, бо голодні були, а в торбі у них було лиш кілька твердих сухарів.

Над тим самим потоком стояла дідова оселя. Він звався Гараськом Причепою. Його хатина враз із коморою стояла близько потоку у цім місці, де потік заводив великий закрут, а вода розливалася широко у ставок. Видно було, що ставок був зроблений навмисне, бо вода його спинялася на греблі.

Хата і повітка на кози були обведені високим ліщиновим плотом на міцних дубових коликах. Тут за огорожею стояла чимала пасіка, а при ній будівельна на склад меду, воску і запасних вуликів.

Дід Гарасько відчинив фіртку і всі зайшли на подвір’я.

Хатина з двома віконцями з оболонки звернена була до сонця і виглядала огрядно і чепурно. Стіни були вимазані сивою глиною. Під хатою була призьба. У хату входили через сіни. В хаті стояла в куті велика піч, лава, стіл збитий з дощок, два стільці і постіль вкрита кожухами.

— Ось і моя оселя, любі діточки. Сідайте собі, а я вам зладжу що-небудь їсти.

Ще як ішли сюди, Івась розказував старому про свої пригоди, а тепер оповідав далі. Старий слухав уважно, пораючись коло печі. Коли Івась став оповідати, як вони рятували раненою Остапа на татарському обозовиску, старий не втерпів, щоб не перебита:

— От так я люблю, за це певно буде вас Господь благословити. Гарно, мої дітки, хай вас обійму та поцілую, мої любесенькі. От за ваше добре серце Господь привів вас до мене, а тут вам уже біди не буде. Опісля доберетеся до своїх.

— А коли це буде, дідусю? Нам так пильно. Там ніхто не знає, що з нами сталося, певно за нами плачуть, а може і панахиду по нас правлять.

— Цього не може бути швидше, як восени. Я знаю добре, де Покрови і де Кирилівка. Ми так зробимо. Восени приїжджають до мене покупці з Уманя за медом і воском, а привозять мені те, чого мені потреба. Отож я вас передам моєму знайомому міщанинові з Уманя, а він вам не то що не зробить кривди, але і безпечно перевезе.

— Мені розказував дідусь, що бувають такі люди, що переловлюють таких хлопців, як ми, а відтак перепродують туркам.

— Добре тобі, синку, дідусь говорив. Буває таке, але я маю на умі чоловіка доброго, нашого православного. Вам цього ні раз нема чого боятися.

— А що ж ми поки що будемо робити? Тепер щойно літо…

— У мене лежалого хліба немає, і ви не будете без діла, а що у мене навчитеся й побачите, це вам в життю може в пригоді стати.

— Чи ви, діду, із запорожців будете? — питає Івась.

— От цікавий… Так, сину, із запорожців і не одно на світі бачив, не з одної печі хліба їв.

— Бо мій дідусь теж із запорожців.

— А як він називається?

— Прокіп Ніс, а мій батько Артим Носенко.

— Якогось Прокопа Носа я знав. Коли він ходив у походи з батьком кошовим Сірком, то той сам…

— Дідусь говорив, що саме ходив із кошовим Сірком у татарські походи.

— Так це певно він буде. Добре, моя дитино. Не буде вам обом у мене біди. Я вам і сорочки, і штанці пошию, і свитки, і шапку, бо у мене є і полотно, і сукно своє. А вам зараз би і постоли зладити, щоб шматами ніг не завивати, а босому небезпечно по лісі ходити, бо тут і гадюка злюща трафиться. А восени, як Бог дасть, що доживемо, то відішлю вас під певною опікою до Уманя, а там уже про вас подбають.

ЗМІСТ

На уходах

Віддячився

З татарської неволі