— Твоя голова розвалиться після того, як ми закінчимо роботу, — хазяїн похоронного бюро засміявся. Але зразу ж урвав сміх, мабуть зніяковівши перед тими, хто тут був, і він сказав печальним голосом: — Так, пане, катафалк буде у вас увечері, я записую адресу.
Поклавши трубку, він підвівся назустріч Вольфу і Яну, але знов задзвонив телефон.
— Ходімо, — сказав Пальма, — тут нічого не вийде.
— Одну хвилину, — зупинив його Вольф, — підожди.
Вони діждались, поки хазяїн закінчив розмову з клієнтом, — на цей раз його просили прислати кінний катафалк.
— Нам потрібні дві машини, — сказав Вольф.
— Коли похорони, пане?
— Хоч зараз.
— На жаль… Ви ж бачили, скільки в мене роботи… Якби не так добре організована похоронна справа, — у нас неодмінно спалахнули б епідемії… Скільки трупів… Я можу поховати ваших…
— Друзів…
— Друзів… Яке горе, яке горе… Я можу поховати їх завтра — між третьою й п'ятою опівдні…
— Ми добре заплатимо, якщо ви допоможете нам зараз, — наполягав Пальма.
— Дуже шкодую, пане, дуже шкодую…
Вони йшли по зовсім безлюдній вулиці, коли їх зупинили троє патрульних. Старший, дуже високий чоловік із шрамом на щоці, картинно козирнувши, наказав своїм підлеглим:
— Перевірте документи!
— Слухаю, пане Лерст!
Пальма показав свій паспорт. Лерст побачив латиський герб, знову козирнув — йому, мабуть, подобалося це — і спитав Вольфа:
— Ви теж іноземець?
— Так.
— Можете йти. Тільки обережніше. Тут ще стріляють бандити. Коли патруль відійшов, Пальма спитав:
— Який у вас паспорт?
— У мене зовсім» немає паспорта, — відповів Вольф. — Повернемо ліворуч, там, здається, таксомоторний парк.
— Оце так нерви, — посміхнувся Пальма.
— У мене їх нема, — теж усміхнувся Вольф, — як і документів.
Про шифровку Вольфа доповіли керівництву. Того ж дня, на дві години пізніше, до Риги було надіслано завдання: негайно з'ясувати, що являє собою журналіст Ян Пальма, син відомого дипломата й розвідника, який працює нині послом на Сході.
— Ну, а з готелю, як я пригадую, — вів далі Пальма, стежачи за тим, як квапливо записував його слова Хаген, — я одразу ж поїхав на вокзал, купив квиток і подався в гори — відпочивати й кататися на лижах. — У гори? — В гори. — Куди саме? — Суходревина, по-моєму, це між Братіславою й Віднем. Так мені зараз здається. — І ви категорично твердите, що з Уго Лерстом у Відні не зустрічались? «Чого він причепився до мене з цим Віднем? Я й справді не зустрічав там Лерста. А якщо зустрічав, то, виходить, усі ці роки він тримав мене під ковпаком, — напружено думав Пальма, поки Хаген записував своє запитання. — Ні, я Лерста там не бачив, це точно. Я бачив там тисячу лерстів — і це було найстрашніше». Він згадав, як лерсти, і схожі на нього лерстенята й лерств'ятники вдерлися в підвал, де ховалися жінки й діти, і як вони врізалися в натовп своїми дубовими кийками, і як у першу мить йому здалося, що все це спектакль, що все це жарт — і швидкі помахи рук, і крики, і тіла на підлозі, і солодкий запах крові, і сухі постріли, майже нечутні серед цих зойків, коли він побачив, як жінка витягла за ноги трупик дитини й стала бавитися з ним, наче з лялькою, — лише тоді Ян зрозумів, що все це означає… — Повторюю: вперше з Лерстом я зустрівся набагато пізніше. — І в Прагу ви з Відня не їздили? — Виходить, Прага вас теж цікавить? — Цікавить, Пальма, цікавить.
Празький готель «Амбасадор» у той сонячний, теплий, зовсім не лютневий день був переповнений журналістами. Тут відбувалася прес-конференція радянського письменника Борцова. Невеликий на зріст, чорночубий чоловіку професорських окулярах, весело мружачись, оглядав зал і неуважно прислухався до чергового запитання кореспондента «Фігаро» з Парижа. — Ви прибули сюди тільки з однією метою, мосьє Борцов? — запитував його журналіст. — Тільки з метою зустрітися з вашими видавцями? Чи у вас є ще якісь інші завдання? — Завдань у мене багато, а мета одна: зустрітися з видавцями моїх книжок у Чехословаччині. Вас інформували абсолютно правильно. — Чи зазнають письменники в Росії утисків з боку режиму? — спитав журналіст із Швейцарії. — Письменники фашистського, порнографічного або ж расистського напряму в нашій країні зазнавали, зазнають і будуть зазнавати утисків з боку пролетарської диктатури. — Я представляю «Тан», мосьє Борцов. Скажіть, будь ласка, що вас найбільше хвилює в літературі? — А вас? — посміхнувся Борцов. — Мене хвилюють у літературі питання любові й ненависті, терору й свободи, дитинства й старості! — Чудово! Ви допомогли мені відповісти. Вважайте ці слова моєю відповіддю на ваше запитання. Ви, мабуть, писали в юності новели. Чи. не так? — Я не писав новел у юності. Просто, мені здається, ці теми и сьогоднішній Росії заборонено, бо існують, як мені відомо, лише дві теми, санкціоновані Кремлем: колективізація та індустріалізацій. Борцов відповів, усе ще поблажливо усміхаючись: — І колективізація, й індустріалізація неможливі без зіткнення любові й ненависті, юності й старості, терору і присилування. До речі, які книжки радянських письменників ви читали? — Хто кого інтерв'ює, містер Борцов? — спитав журналіст з «Вашінгтон пост». — Ми вас чи ви нас? — Демократія передбачає обопільність запитання й відповіді. — Ви одружені? — Я одружений, тільки правильніше було б спитати: «Ви закохані!» — Ви закохані, мосьє Борцов? — Я відповідаю на свої запитання лише самому собі. — У вас є діти? — Нема. — Яку людську рису ви ціните найбільше? — Талановитість. — Ваш найулюбленіший письменник? — Запитання деспотичне. У мене багато улюблених письменників. Одного письменника любити неможливо — це свідчить про вашу малу начитаність. — Це правда, що ви — резидент
«Центр…. Після того, як він роздобув вантажну машину в латиському посольстві й особисто сам провіз сім'ї повсталих крізь нацистські патрулі в ліс, я запропонував йому поїхати до Праги й зустрітися там з Борцовим, який доставив гроші, зібрані МОДРом, конче потрібні, щоб урятувати найактивніших шуцбундівців. Він погодився і спитав мене, хто я є насправді. Розуміючи, що зустріч з Борцовим у нього неминуча, я сказав йому, що я — представник МОДРу. Він довго роздумував, мабуть, вагався перед тим, як потвердив свою згоду поїхати до Праги й провезти через кордон чемодан з грішми, щоб урятувати шуцбундівців. Вольф»
Про шифровку Вольфа доповіли керівництву. Того ж дня, на дві години пізніше, до Риги було надіслано завдання: негайно з'ясувати, що являє собою журналіст Ян Пальма, син відомого дипломата й розвідника, який працює нині послом на Сході.
Бургос. 1938, 6 серпня, 9 год. 27 хв.
— Ну, а з готелю, як я пригадую, — вів далі Пальма, стежачи за тим, як квапливо записував його слова Хаген, — я одразу ж поїхав на вокзал, купив квиток і подався в гори — відпочивати й кататися на лижах. — У гори? — В гори. — Куди саме? — Суходревина, по-моєму, це між Братіславою й Віднем. Так мені зараз здається. — І ви категорично твердите, що з Уго Лерстом у Відні не зустрічались? «Чого він причепився до мене з цим Віднем? Я й справді не зустрічав там Лерста. А якщо зустрічав, то, виходить, усі ці роки він тримав мене під ковпаком, — напружено думав Пальма, поки Хаген записував своє запитання. — Ні, я Лерста там не бачив, це точно. Я бачив там тисячу лерстів — і це було найстрашніше». Він згадав, як лерсти, і схожі на нього лерстенята й лерств'ятники вдерлися в підвал, де ховалися жінки й діти, і як вони врізалися в натовп своїми дубовими кийками, і як у першу мить йому здалося, що все це спектакль, що все це жарт — і швидкі помахи рук, і крики, і тіла на підлозі, і солодкий запах крові, і сухі постріли, майже нечутні серед цих зойків, коли він побачив, як жінка витягла за ноги трупик дитини й стала бавитися з ним, наче з лялькою, — лише тоді Ян зрозумів, що все це означає… — Повторюю: вперше з Лерстом я зустрівся набагато пізніше. — І в Прагу ви з Відня не їздили? — Виходить, Прага вас теж цікавить? — Цікавить, Пальма, цікавить.
Прага. 1934
Празький готель «Амбасадор» у той сонячний, теплий, зовсім не лютневий день був переповнений журналістами. Тут відбувалася прес-конференція радянського письменника Борцова. Невеликий на зріст, чорночубий чоловіку професорських окулярах, весело мружачись, оглядав зал і неуважно прислухався до чергового запитання кореспондента «Фігаро» з Парижа. — Ви прибули сюди тільки з однією метою, мосьє Борцов? — запитував його журналіст. — Тільки з метою зустрітися з вашими видавцями? Чи у вас є ще якісь інші завдання? — Завдань у мене багато, а мета одна: зустрітися з видавцями моїх книжок у Чехословаччині. Вас інформували абсолютно правильно. — Чи зазнають письменники в Росії утисків з боку режиму? — спитав журналіст із Швейцарії. — Письменники фашистського, порнографічного або ж расистського напряму в нашій країні зазнавали, зазнають і будуть зазнавати утисків з боку пролетарської диктатури. — Я представляю «Тан», мосьє Борцов. Скажіть, будь ласка, що вас найбільше хвилює в літературі? — А вас? — посміхнувся Борцов. — Мене хвилюють у літературі питання любові й ненависті, терору й свободи, дитинства й старості! — Чудово! Ви допомогли мені відповісти. Вважайте ці слова моєю відповіддю на ваше запитання. Ви, мабуть, писали в юності новели. Чи. не так? — Я не писав новел у юності. Просто, мені здається, ці теми и сьогоднішній Росії заборонено, бо існують, як мені відомо, лише дві теми, санкціоновані Кремлем: колективізація та індустріалізацій. Борцов відповів, усе ще поблажливо усміхаючись: — І колективізація, й індустріалізація неможливі без зіткнення любові й ненависті, юності й старості, терору і присилування. До речі, які книжки радянських письменників ви читали? — Хто кого інтерв'ює, містер Борцов? — спитав журналіст з «Вашінгтон пост». — Ми вас чи ви нас? — Демократія передбачає обопільність запитання й відповіді. — Ви одружені? — Я одружений, тільки правильніше було б спитати: «Ви закохані!» — Ви закохані, мосьє Борцов? — Я відповідаю на свої запитання лише самому собі. — У вас є діти? — Нема. — Яку людську рису ви ціните найбільше? — Талановитість. — Ваш найулюбленіший письменник? — Запитання деспотичне. У мене багато улюблених письменників. Одного письменника любити неможливо — це свідчить про вашу малу начитаність. — Це правда, що ви — резидент