підіймається на сцену виголошувати прощальну промову; однокімнатне помешкання двох чоловіків – батька й сина – у старій частині міста, „Заходь, Етво, почувайся, як захочеш, житемеш на кухні”, дуже ніжні і зловісні китайські дзвоники на чийомусь порожньому балконі сиплять андерсенівськими скельцями в очі і вуха тим, хто заходить у безмовний двір, масонські казочки, запалені смолоскипи і химерні фартухи; диплом із відзнакою й запрошення до участі у трьох тематичних виставках (Нью-Йорк, Токіо, Копенгаген – але кому вони цікаві?) і пропозиція однієї персональної в Марселі чи у Франкфурті (на вибір), ввічливі відмови й обіцянки почекати, кілька спалахів професійних камер і десятки перезбуджених любителів (знімати про Етву кіно!!!); „Хочеш, Етво, я тебе визую? Не звертай уваги на тата – він злючий і не зовсім ввічливий. Одним словом, він ідіот, а ти можеш бути тут лише зі мною. Ненавиджу з ним жити”, „Слухай, малий, досить вже скакати так перед Етвою, я розумію, що ти її страшенно любиш, але твої скакання діють їй на нерви. Сядь!”, Етвин сміх і ходіння коридором у не зовсім довгій футболці; зграйки Етвиних фанатів – юнаків і дівчат віком до двадцяти років, їхні подарунки, ретельно підібрані за мірилом вистьобу й екстраваґантності („Бо тільки таке їй подобається!”), кілька зрілих чоловіків і одна жінка-акторка, що запросила Етву в казино, подарувавши їй сет криваво-червоної білизни - апоґея секс-шопного несмаку; батько і син – доктор Джеккіл і Хайд із 22-річною різницею в віці...

Батько – художник, син – семінарист.

- Ні, батько – Художник. Єдиний Мій Художник. – І Етва сама пересмикнулася на своє ствердження, таке воно було правдиве, нестерпне, огидне і збуджуюче. Художник, що їй самій міг би бути батьком, якби накоїв дурниць у 18 років, займав Етвині думки періодами, парціально, час від часу. Однак вона помічала у цьому невинному захопленні т.зв. живим класиком небезпечну тенденцію – сила захоплення росла і дужчала в геометричній проґресії.

- Син. Хороший розумний хлопчик. Молоде перспективне бадилля. Як і всі рожевошкірі підлітки-інтелектуальчики, фанатіє від мого живопису. Чи, радше, від інсталяцій. Фанатіння мине, коли йому сповниться двадцять два. У вісімнадцять це – обсесія будь здоров.

Етва вимкнула комп’ютер, витягла з розетки шнур від праски і підійшла до бару. Налила третину кампарі у склянку, потім точно відміряні дві третини апельсинового соку.

- Буее... – останній виявився розведеним концентратом найпозірнішого апельсинового фейку. Відтак Етва вкинула до склянки ще два шматки льоду.

- За тебе п’ю, моя любов... Навряд чи у Шекспіра було саме так. Пити чи не пити? Лайно питання! – і Етва випила. Чого, питала вона себе, вчора все сталося так, як воно сталося і чого іще сьогодні вона ловить „вторяки”, мимоволі реставруючи всю послідовність відчуттів, коли:

- Я прокидаюся зранку, я не можу розплющити лівого ока, обережно обходжу ліжко семінариста, щоби його не розбудити, боронь Боже, бідолашну закохану дитину, що не знає, ХТО мені потрібен насправді... Я виходжу з кімнати, іду до кухні, де той, хто мені потрібен, п’є свою дурнувату каву з молоком і їсть жахливий білий хліб із сиром. Я на мить зупиняюся, перш ніж отак, без „Доброго ранку” залізати йому язиком у вухо, я розмірковую якусь напівхвилю...

Ймовірно, що Етва розмірковувала над тим, що зрілі коханці несказанно цінніші за молоденьких кобеликів. Їхня пристрасть, як старе вино - цінніша. У чоловіків після тридцяти п’яти жага робиться виваженою, достиглою і влучною. Вони ніколи не грають мимо каси.

- Ха-ха! Не грають мимо каси! Якщо іще здатні грати, то грають дуже навіть вправно! Ех, Макс Мороґоро, запав ти мені якогось дідька, то ж за тебе я і вип’ю! За те, що ти посадив мене тоді собі на коліна, що при всьому своєму невротизмі не гидився моїх непочищених зубів і навіть цілував мене в кутики вуст, а що ти робив із моїми грудьми! От там і починався сказ. Можна ж було кінчити мені вже від того, як ти поводився із моїми сосками. Ти ж просто весь секс із мене висмоктав тоді на вісім років уперед!

Етву пройняли приємні дрижаки. Макс Мороґоро своїми трохи покаліченими пальцями вмів не тільки вправно писати картини. Ґеніально писати картини. Він ними вмів іще ґеніально захоплювати владу над жіночим тілом, вмів примушувати те тіло сіпатися й вириватися, а потім пульсувати і м’якнути, а потім прагнути нового „потім”. Макс Мороґоро вмів без слів брати за руку і тихо відводити до ванної кімнати. Вмів зачиняти двері і знімати із себе (вибірково) одяг. Жертва Макса Мороґоро (наразі йшлося про Етву) сама із себе здирала все, що здиралося, і таки не могла задушити стогін, коли Макс Мороґоро, сперши її руки на умивальник і, обачливо заволодівши її клітором, входив у її тіло. В її ексклюзивне тіло, котрого хотіли майже всі, але само воно хотіло тільки тіла Макса Мороґоро. Пальці художника були наділені абсолютною владою тирана, вони доволі грубо гарбали найніжнішу Етвину частину, але Етві тільки того було й треба – у неї ще ніколи не було такого коханця, вона ще ніколи так нікого не хотіла і, зрештою, ніхто ніколи її так не грав, а лише сама вона всіх грала, як хотіла. Тільки от Макс, очевидно, не зовсім їй відповідав взаємністю. Перезбуджений і, може, подратований її ранковим нападом, він вилився значно швидше, ніж сам того сподівався. Вилився і вилаявся. Став перед Етвою навколішки. Етва і собі спустилася на підлогу.

- Я тебе люблю, - серйозно повідомила вона тоді у відповідь на його скупу лайку. Він промовчав. Макс Мороґоро ніколи не любив Етву. Етву це збуджувало і, зрештою, не хвилювало. Отримавши те, про що мріяли всі її однокурсниці, не маючи навіть нагоди листуватися з художником (ха-ха, Етва таки малювала краще всіх, от тому він її і помітив!) вона була, щонайменше, задоволена собою.

- Якимось чином це мені нагадує один скандальний романчик китайської авторки на прізвище Хуй. Цікаво, чи при слов’янських перекладах їм стає розуму цензурувати ім’я Хуй. Гм... там письменниця-дебютантка трахала усе, що рухало кінцівками в Пекіні. А рухало там, певно, багацько всього й до фіґіща чим. Молодець дівка була. Тільки потім її потрафило закохатися – і кохати, кохати аж до смерті в кінчиках пальців! – у старіючого художника-імпотента (навіть не імпресіоніста), та ще і з якоюсь невиліковною хворобою. Фе. Тьху! Ніфіґа воно мені не нагадує. Я – ніяка не письменниця, я навіть диктанти на трійки пишу, а художник мій – він усе, що завгодно, але не імпотент. І не старіє він зовсім. Він не руїна. Всі хай розсипляться, а він мені