він хоч трохи більше схожим на малюнки, що були по ній. О тій же порі до скелі прибігали дикі коні, щоб попити зі скелі води. Вони ж бо добре пам‘ятали, що скеля – то море, що стало насторч. Коні мали сиві кам‘яні крупи і соляні гриви, вибілені степовим сонцем. Він стояв попід скелею і не міг ні милуватися, ні запізнатися з тими кіньми. Він інколи хотів пристрелити їх, та однаково не було хоті шукати стару рушницю, заховану в цій же скелі неподалік. Інколи йому думалось, що коні – то дівчата в сірих сукенках, що прийшли сюди провідати мертвих наречених. І тоді він співав їм весільних пісень. А вночі молився. Чи марив. Вигризав на сухій землі великого хреста, повільно глитаючи камінці з піском. Він сподівався до зими докінчити свою роботу, а тоді, по інший бік скелі вигризши такого ж хреста, засипати перший землею, взятою з місця другого. А потім починати все спочатку, знову їсти землю і молитися, допоки вистачить зубів і хрипу в горлі. Та ще сірих коней з соляними гривами, що приходять як до покаяння до скелі на водопій.

* * *

Я сидів сьомий день і вже котрий тиждень стирав той сьомий день на порох. Бо я мав страх до сьомого дня, як до мого старого числа чи до кольору, котрий я забув. Я тримав повіки пальцями, змінював руки, по черзі однією тручи дні, а іншою лякаючи сон. Дні й ночі надходили справа і зліва, пропонуючи себе, як наглі лярви. Я чекав не знати чого, мені привиджувалось якесь кохання, біда його бери, мене опосідали степові духи, що прикидались лісовими... В якусь мить вони посідали на мою руку – по кілька тисяч на кожен палець – і різко видерли її мені з очей...

Сон VII.

Я перетнув кілька кордонів. Всі вони були із запахів. Запах смаженої їжі, запах зіпсутої їжі, запах протягу й пилу, запах сирих стін, запах запаху межі, запах тебе. Точніше того зілля, котре ти мені принесла й позапихала між мого одягу. 67. ціла купа лахміття, перемішана із твоїм зіллям. Ти ще казала, що то чай. Дивно, що я думаю в завершеному часі. Адже ти живеш зо мною в одній хаті, і досить мені кашлянути чи неспокійно заворушитись, як ти прийдеш. Ти прийдеш, хай тобі грець, і будеш допитуватись, що таке із моїм ротом, горлом, подихом, потом, прутнем... Що таке? Нічого, люба, кохайся зі своїм чаєм. Він геть зелений, як твоє міжніжжя. Нічого, люба. Я просто чекаю, коли ти підеш. Коли ти перестанеш на мене гаряче дихати, і я знову бачитиму досконало білу стелю, а не пори на твоєму розпашілому обличчі. О так, це – любов. Це те, що з’являється в кімнаті за секунду до твого приходу. Це те, що залишається кислим запахом слини на моїх щоках після твого поцілунку. Чорт забирай, я навіть не можу витерти оту любов, ти для чогось зав’язала мені руки. Мені тісно, мені тісно!!! І гаряче. І, дідько забирай, по-ідіотськи світло під цією стелею і тягарем пахощів. Зовсім світло. Геть світло. Мені тут геть не так, як було в твоїй утробі, мамо.

Сон VIII. Vesihiisi sihisi hississa.

Я чекав на восьме. Я чекав на духів води, що навіть імені їх не годен був вимовити. То були подихи безстатеві й безокі, лиш мали дуже добрі вуха й язики, що сичали у темряві: "хиісі-вессі" – чекав я почути. Аби собі прийшли і тихо виссали мою душу, щоби-м не мусів більше снити про одного чи вже про Одну з них. Я не знав її, лиш думав, що перед смертю маю напитися з її грудей, бо їх вона мала вісім. ВесіХіісі полокала коси в одному озері посеред лісу, і туди б мені треба податись, услід за сичанням. Але кожен раз, як я спинався на ноги, прибігав запах того старця і в`язав мої ноги докупи. Мої очі вже зовсім не боліли, лишень що тепер вони не були більш мені потрібні. Та й язик гейби теж – я вже, холєра, забув говорити, а думав лиш якось дивно і лиш потрохи схожому на мою колишню мову. Хииіііісі Виііііііссі. "То ти вже йдеш?" – "Та вже йду... То, може, то ти, курво, втєла мені голосу, би-м лиш сичєти міг?" Вона здалеку показує ми свій скарб, а дідо хапає смердотов за ноги. "То й маєш, курво, золото, що смердит гівном". Я щєю на дідів смердєчий ланц та й починаю бічи в ліс. Та й сичу, сичу!! Вже-м тим сичєннєм всю середину собі видув. А як хтів кричєти – то не міг. Прихиливси був до смереки, та й виджу, що кориння її ссуть з криници, а сама та смерека щось таки мні сичит. Я тоди взєв тай утєв їй кавалок – а вона як закричит, та й кров'ю заюшитси. Тогди я взєв та й собі утєв перста на лівій руці. Та й таки крикнув, і враз згадав, як кричєти треба. Відтак хтів їй втєти корінь, а вона як зачєла си просити! "Йой, коханий, не рушєй мене - дам ти з себе поссати, і будеш мати мене три рази. Лиш на четвертий мусиш вмерти, бо то вже таке тобі ранком принесли число. Дідо той твій хтів ще тебе катувати, але ти мудро зробив, що посцєв на нього. То дідо вже буде до віку твого жовтим, а я зеленою, як моя утроба й коси. Ти ж будеш червоним, бо то є твоя чоловіча основа, та й не лиш твоя, а всих тих, хто вже мав собі жінку у ліжку". Та й стала тота смерека дівкою, такою файною, що-м не міг сі на неї дивити, а лиш мацати міг. Намацав тогди аж вісім у неї цицьок, тай зачєв їх ссати. І зробилася в лісі ніч, та й мав я її перший раз. То насіння, що було з мене, вона дала їсти зміям та ящурам. Я ссав її та й чув, як вона вид того сичит. Зробилося в лісі гаряче, і я мав її другий раз. Відтак ВесіХіісі позбирала моє сім`я та й поввіддавала його сичам. Я то лиш чув, а не видів ніц, бо й далі ссав її груди. Та й тогди вже лісом затрясло, і я пішов у неї третий раз. Йой довго вона не хтіла мене з себе відпускати, що вже-с думав, що мій коринь весь згорит в її утробі. Але глипнув та й виджу, що моє сім`я полізло їй з дірок де очи мала би-с мати. Тогди вона сама поїла його та й впала гійби мертва. Я си настрашив, що то її закляття не збудитси, що буду мусіти таки з дідом по світу валанцатисі, заплакав я та й пішов помалу з лісу гет. Я йшов та й кричєв, та й помалу згадував свою мову, починав щось співати і забував лишень хіба останнє слово. Та так я й вийшов до озера, посеред якого плавало щось чорне й дерте, а смерділо так, що аж трава вигоріла поблизу води. Я підійшов ближче й упізнав старцеве дрантя – те ж саме, в якому він стояв побіля мурів якогось міста з брамою ''Украсти''. Тоді я й збагнув, що маю вкрасти те дрантя саме зараз, і кинувся стрімголов у воду. І тоді вже я мав ВесіХіісі вчетверте. Я топився у її розпеченій плоті, та все ж намагався дістати до дрантя, бо мусив його собі вкрасти, аби не лишитись навічно в зеленій ВесіХіісі. Вона цілувала мене й гризла за шию. Мені було так страшно, що я зачав лизати свого власного живота. В якусь мить мені здалося, що я надутий, як ропуха, що її діти так катують, запихаючи в задок соломинку. Я вже готувався до того, що моя плоть трісне й розлетиться на дрібні кавалки, але тут я просто собі всрався.