Генадій Савичев ДИСЕРТАЦІЯ ЛЕЙТЕНАНТА ШПИЛЬОВОГО Пригодницька повість

^©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Я ДІСТАЮ ЗАВДАННЯ

Все почалося так.

Прийшов розсильний і сказав:

— Вас викликає заступник командира по політчастині. Я надів кашкет і вийшов з бойового відсіку артилерійської башти.

В каюту Скосирєва можна було потрапити тільки через верхню палубу. Нагорі я здибав штурмана. Він сказав, що до бази ще миль сорок. Я подивився вперед. Берега не було видно, але відчувалося, що він уже близько. Над кормою, мов парасольки, висіли чайки. У воді зустрічалось ламане гілля і навіть вирвані з корінням дерева. Напередодні в цьому районі лютував шторм. А дивись, і розгодинилося. Вщух пронизливий вітер, небо очистилось, і тільки на горизонті кучерявилися ріденькі хмарки.

Я вийшов у коридор, де були каюти старшого помічника і заступника по політчастині. Скосирєв сидів за письмовим столом і гортав підшивку «Красной звезды».

— Прибув за вашим наказом!

Заступник командира подивився на мене і, кивнувши головою на крісло, сказав:

— Сідайте, лейтенанте Шпильовий. — І знову почав гортати підшивку.

В цій каюті мені доводилось бувати частенько. Проте кожне відвідування було мейі приємне, бо я, як і всі члени нашого екіпажу, любив Скосирєва. Чоловік він був розумний, багато бачив у житті, і слухати його було цікаво. Під час Великої Вітчизняної війни Скосирєв тричі тонув у морі, разів з десять висаджувався з десантом під Одесою, у Феодосії, на Ельтигені і ще на одному клапті землі, який називається мисом Любові. Саме на цьому мисі його поранило в обличчя. Рожеві рубці шрамів перерізали йому чоло і щоку. Коли Скосирєв жартував: «Любов — не зітхання на лавці…» — ми розуміли його.

Переглянувши газети, Скосирєв запитав:

— Що ви знаєте про подвиг Матвія Петрищева?

Я чув це прізвище, але в зв’язку з чим — не пам’ятав.

— Адмірал Чижов, — мовив Скосирєв, — у своїх спогадах пише, що Матвій Петрищев зробив подвиг у Волногорську. Треба, щоб про нього знали і в нашій частині. Адже подія сталася недалеко від нас.

— До війни Волногорськ був невеликим прибережним містечком. У його районі не відбувалося ніяких істотних боїв. Напрямки головних ударів проходили кілометрів за двісті-триста від нього. Який тут можна зробити подвиг?

Скосирєв подивився на мене і повільно запалив цигарку. Коли він нахилявся до попільнички, глибокі зморшки на його обличчі і сивина на скронях ставали ніби помітніші.

— Як помиляються ті, хто думає, що для подвигу потрібні особливі умови, — промовив він тихо. Потім знову глянув на мене, і я побачив по-юнацькому молоді, завзяті очі. — Подвиги робили скрізь. У великих боях і в глибокому тилу. І не має значення, де саме. Головне, що ми ие повинні забувати про героїв. Ми, живі… — Скосирєв замовк. З усього видно було, що він згадав бойових товаришів, з якими ходив у розвідку, в атаки, мерз в окопах… і яких уже нема.

— Ми, живі, просто не маємо права забувати про них. У цьому наш обов’язок. І потім, усе це дуже важливо для майбутніх поколінь.

Я приєднався до його думки.

— От і добре, що ви мене розумієте. Отже, зберіть матеріал і проведіть бесіду з особовим складом про Петрищева. Конкретного матеріалу дуже мало, але його треба зібрати. Для цього потрібні наполегливість і ініціатива. Думаю, що вони у вас є.

Ці слова приємно полоскотали моє самолюбство, а доручення трохи збентежило. Чи зумію я розповісти про подвиг цікаво? Крім того, як розшукати факти, з чого починати? Здавалося, що підготувати таку бесіду в наших умовах, це майже те саме, що написати дисертацію. Так, це майже дисертація. Хвилюючись і збиваючись, я сказав про це Скосирєву.

Він засміявся.

— Ну, що ж, коли це «майже дисертація», то я бажаю вам щасливо захистити її.

Я вийшов від Скосирєва і зразу ж попрямував до корабельної бібліотеки.

В каюту я зайшов з стосом книжок і журналів. Там були мемуари учасників війни, брошури часів війни і навіть томи Великої Радянської Енциклопедії.

Лейтенант Селін і старшина другої статті Промишлянський розбирали за столом якусь зубчату передачу.

Я одсунув її вбік і поклав на стіл книжки.

Селін зацікавлено спитав:

— А що, хіба корабельна бібліотека переїжджає в нашу каюту?

— Ні, — відповів я. — Корабельну майстерню вирішили перевести в зручніше місце.

Селін засміявся:

— Хочеш попрацювати?

— Так, мені доручили підготувати лекцію.

— О! — Селін з повагою подивився на мене і на книжки. Сам він ніколи не брався за таку справу. Зате міг годинами порпатися в форсунці, ставити неймовірні досліди з хімічними реактивами, сперечатися про переваги напівпровідників і в душі мучився, що доля не наділила його красномовством. Ось чому разом з Промишлянським він мовчки зібрав у газету болти та шестірні і навшпиньках вийшов з каюти.

— Ні пуху ні пера, — прошепотів Селін у дверях.

Я погортав кілька книжок, але про Петрищева майже нічого не знайшов. У спогадах адмірала Чижова була єдина фраза:

«Подвиг Матвія Петрищева у Волногорську запалив катерників на нові звершення. В той день було потоплено два фашистських транспорті! загальною тоннажністю 5 тисяч тонн». І все.

Я це вже знав від Скосирєва. Переглянув брошури. Ні про Петрищева, ні про Волногорськ і не згадувалося. Я сумлінно перегорнув інші книжки, але так нічого до пуття і не дізнався. Закривши останню книжку, я замислився. Хто такий Петрищев? Який подвиг він зробив? Чим займався у Волногорську?

До каюти заглянув лейтенант Селін.

— Ще працюєш?

За його спиною стояв гурт раціоналізаторів і винахідників.

— Працюю, — відповів я і великодушно додав: — Але ви можете заходити.

Раціоналізатори швиденько заповнили каюту. На столі з’явились манометри, поршні, трубки і патрубки.

ДЕ ЕКСПОНАТИ?

За короткий час я побував у портовій бібліотеці, потім у міській. Заходив кілька разів у бібліотеку нашого з’єднання, не кажучи про нашу, корабельну. Бібліотекарки вже знали мене в обличчя і віталися. Але підготовка до лекції не просунулася вперед ні на крок.

Я детально вивчав усе, що стосувалося Волногорська. За останні роки тут побудували судноремонтний завод, пустили тролейбус, житлові будинки вишикувались понад морем на кілометри. А раніше це