ФРАНЦУЗЬКИЙ ДЕТЕКТИВ Романи, повісті

^©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклад з французької

Упорядник кандидат філологічних наук Л. А. Єремєєв

Художнє оформлення В. В. Машкова

П’єр Буало, Тома Нарсежак ПРИМАРИ ПІТЬМИ Роман

З французької переклала Катерина Квітницька-Рижова

Перекладено за виданням: Boileau-Narcejac. Les Visages de l'ombre // Boileau-Narcejac. Les louves… Moscou. Editions «Radouga», 1986. P. 129–250.

I

Незграбними товстими пальцями Ермантьє водив по перфорованому аркушу, і губи в нього ворушилися; від напруги, на чоло набігла зморшка. Знову і знову він починав спочатку, щось бурмотів, сильніше притискав пальці до паперу, зупинявся перепочити. Що це з ним? Довелося витерти пальці об рукав — так його кидало в піт. Знову люто мацає. Скільки ж бо дірок? Чотири… Дві вгорі, дві внизу. Тож яка літера? Сто чортів, яка ж це літера?

Він вибухнув: «Годі з мене, годі, годі! Хай мені дадуть спокій! Я вже не якийсь там школяр!» Він пожбурив посібник. Раптовий спалах гніву зсудомив йому кисті рук. Він щосили хряснув кулаками по круглому столику на одній ніжці, звівся, перекинувши стільця. Позад нього щось упало, почувся брязкіт розбитого на друзки скла. Важко сапаючи, обернувся з перекошеним ротом — він був завеликий, затяжкий в цьому темному просторі, захаращеному ламкими речами, які заважали йому пересуватися. У розпачі він стиха вилаявся. Ніколи йому цього не опанувати! Вже два місяці він працює як каторжний. Здоровенні його лаписька, раніше такі вправні, коли доводилося користуватися найтоншим інструментом, здавалося, втратили всю спритність тепер, тільки-но починали обмацувати загадкові рельєфи посібника. Та й навіщо все це? На біса так із себе знущатися? Щоб урешті спромогтися прочитати «Знедолених» або «Трьох мушкетерів»? Книжки його ніколи не цікавили. Крістіан це знає. То чого ж вона так наполягає?

Він обережно ступив кілька кроків і зачепився боком об якусь меблю. Ні, то був камін. За цілий місяць він так і не навчився орієнтуватися у власній кімнаті. А дехто ще розпатякує про так зване шосте чуття, яке нібито притаманне сліпим! На якусь мить він завмер, спершись долонею на стіну, як знесилена людина, що мусить трохи перепочити, потім рушив далі, ледь переставляючи ноги. Правою ногою наштовхнувся на бильце крісла. Отже, вікно з цього боку… Він стояв перед вікном, і обличчя його, напевно, заливало світло, можливо, сонце, проте жоден промінчик не проникав у темряву, в якій він тепер постійно перебував. А втім, це навіть не темрява. Це небуття. Колись він заплющував очі, прикладав долоню до повік і бачив чорноту — дивовижну чорноту глибокого неба, куди зненацька вривалися сонячні зірниці, де розлягався Чумацький Шлях, спалахували міріади зірок. А він гадав, що це, саме це і є ніч сліпих. Багато б він зараз віддав, щоб віднайти в собі оте мерехтіння примарних світил. Але нема нічого. Ні темряви, ні порожнечі. Анічогісінько. Він раптово потрапив до іншого світу, став зовсім іншою істотою. Але чому його мозок і досі сповнений образів? Чому він так уперто силкувався дивитися за допомогою спогадів? Цієї хвилини за невидимою шибкою він бачив Рону, пагорб Фурв'єр… Він міг би полічити дерева на березі річки — все на диво чітко закарбувалося в його пам'яті. Навіщо? Чи можна обернутися на тварину, приречену винюхувати, сортувати запахи, звуки, коли ти в полоні світу зрячих?

Він машинально протер шибку, що, певно, запітніла від його подиху. Десята година. Внизу, у вітальні, щойно пробив годинник. А машину й досі не завантажили.

— Ви гадаєте, воно триматиметься? — кричала Крістіан.

— Не псуйте собі крові, мадам, — відказував Клеман.

П'ять місяців тому водій не зважився б відповідати таким тоном. Ермантьє відступив од вікна, пошарив у кишенях, Куди він подів свої сигарети? Щойно вони були тут, на круглому столику, коли він боровся з методом Брайля. Він викурив одну сигарету… а потім? Це ж треба, раз у раз доводиться отак згадувати… Все, що не було на віддалі витягненої руки, неначе десь губиться, зникає… І весь час мусиш напружувати пам'ять: я був там… підвівся… отже… Найімовірніше, сигарети на килимі, вони впали, коли він пожбурив посібник… Ермантьє став рачки і почав мацати перед себе. Великий Ермантьє, власник заводів Ермантьє! Він повзав на підлозі в пошуках сигарети, і його знов охоплював шалений гнів. Розгублений, спантеличений, він натикався на ніжки столу й стільців, вивергаючи найбрудніші прокльони, які лише принижували його, але полегкості не давали. Позаду прочинилися двері:

— Що це? Що ви тут робите? Боже милий, ваза! Ви її розбили!

Він підвівся, повернув голову в той бік, звідки долинав голос Крістіан.

— Облиште, — мовив він. — Я куплю вам іншу… Чому ви не постукали?

— Та я…

— Я сто разів казав — я наполягаю, щоб у двері стукали… І ви, як усі… Хочете знати, чому я… Самі бачите, я шукаю сигарети.

— Треба було покликати… Не рухайтесь! Ви наступите на них.

Вона вклала йому в руку коробку сигарет. Він відчув пахощі її парфумів.

— Де ви?

— Я тут. Збираю скалки. Ви могли порізатися. А посібник! Добре ж ви його!..

В її голосі вчулася образа, докір, а може, й співчуття. Ермантьє клацнув запальничкою, підніс її до обличчя і, орієнтуючись на тепло від полум'я, припалив сигарету. Цей жест він навчився тепер робити безпомилково.

— Чути більш не хочу про цього Брайля! — заявив він. — На заводі у мене диктофони, секретарки, а вдома, чорт забирай, в мене ще є язик.

— Та не лайтеся ви без угаву, — зніяковіла Крістіан. — Який же ви нетерплячий! У вашому стані, бідолашний друже…

— Що — в моєму стані?!

— Ну ось, слова не можна сказати! Ви вже й розлютилися!

— Я розлютився тому, що мені не подобається цей вислів. У моєму стані, у моєму стані… Якби мене в інвалідній колясці возили, то інша річ… Юбер ще не з'являвся?

— Ні…

— Гарна мені цяця! Він починає мене дратувати.

Вказівним пальцем Ермантьє відсунув рукав піджака, щоб поглянути на годинник, але зараз же опустив руку.

— Ви щось хотіли мені сказати, Крістіан?

— Так, з приводу гаража…

— Гаразд. Скільки?

— П'ятнадцять тисяч триста франків.

— Хай йому грець! Він знахабнів,