- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (118) »
були... їх не ляка
спів не будив їх солов’їний, — вони друг в друга увійшли...
Й він скинув образ мудрий змія в пориві дикої жаги...
Демон
0 Єво, Єво!.. Я й не мріяв, що ти така!.. — І береги життя розсунулись без краю...
Є в а
Ще, любий, ще!.. Я так кохаю... Твоїх очей в душі — печать... Хіба тебе, о мій розмаю, з Адамом можна порівнять?! Той волохатий, вузьколобий,
1 замість носа — дірки дві... Люблю тебе, а він — худоба, не виклика в моїй крові такої щасної нестями...
Але на квітах сонця плями погасли... Й кроки у траві важкі загупали, й сопіння глухе почулось... То Адам із лісу вийшов... О тремтіння жагучих тіл на лоні трав!..
Що в світлі може розірвати сплетіння рук?.. І хто так груб, щоб шалом ревнощів розтяти красу вкипілих губ до губ...
А Рай шумів уже і злився... Зчинили мавпи дикий гам...
Як зачарований спинився перед коханцями Адам...
Сопів і думав думу хмуру, забутий нею, чи ж навік?..
Затис у серці чорну журу цей, Богом даний чоловік бездушній Єві... Все забули
вони в солодкому півсні...
Адам пішов... Вони ж не чули, як змовкли кроки... Й голосні притихли мавпи... Тиш безкрая вже напливала іздаля...
І гамір гаснув... Тільки Раю шуміло довго ще гілля...
А Єва й Демон — мов прибої незнаних слухали морів...
Вже вечір синьою рукою на небі зорі засвітив...
І вартовий, блідий і тихий, зійшов, зайшов за свій поріг...
Але жаги їх запал дикий ніяк утихнути не міг...
Усе сплітались губи й руки, хоч колючки троянд пекли їм щоки й стегна... Щастя муки вони напитись не могли...
Уже погасли дальні зорі...
Вони ж п’яніли без вина...
Й почервоніть прийшлось Аврорі, коли з небесного вікна вона побачила й відчула тих, що на світі все забули (вона, іще не знявши крил, крізь громовиць далекі гули), сплетіння радісне двох тіл...
А грім все ближчав... І тривога спинила серць жагучий спів... Скінчивсь їх сон... І голос Бога із моря молній загримів.
Бог
(до Єви)
За те, що зрадила Адама, тобі душі я вже не дам.
Чужі для тебе Раю брами.
За ними буде лиш Адам.
Він буде янголом навіки,
він з смертного безсмертним став!..
Не встигла Єва знять повіки, а Рай... навік уже пропав...
Єва
0 Боже мій!.. Як мокро й сиро!..
Я ж гола... Демона нема.
А я ж любила ніжно й щиро!..
Коли ж скінчиться ця тюрма?..
Бог
Іди, все просто... Йди до моря, там тепло буде. Всі путі в квітках і сонці. Раю ж зорі ти вже не стрінеш на путі.
Ти вже запліднена Проклятим...
У безповітря ринув він...
1 здійме руку брат на брата, уб’є молодшого твій син!..
Єва
Верни його!.. Бо зла тривога мене ятрить, і кров буя...
Бог
Його прогнав я. Що до того!
Єва
О, як горю, як мерзну я!
Та не від холоду — з розлуки...
О, поклади на мене руку, що благовісно з хмар сія!..
І неземні почулись звуки, мов світ увесь як пісня став...
І Бог... поклав на Єву руку, на серце й на чоло поклав...
1 мов прокинулася Єва...
Все далі — синь Едему брам, все тихне спів...
Чужі дерева...
А перед нею: “Єво, Єво!”
Стоїть усміхнений Адам, мов із проміння.
Адам
Бог великий
тебе простив і душу дав.
Я не кошлатий і не дикий... Поглянь!..
Розтерзаний удав лежить край ніг струнких Адама, в крові... А він! Яка краса!
Стоїть з простертими руками...
1 їм одкрились небеса...
Сплелись жагуче їхні руки, втонуло все в солодкій млі...
Вона такого щастя-муки іще не знала на землі!..
Неначе молнія протяла їм душі, очі і серця, і довго так вона сіяла, і сяйву не було кінця...
Адам
Ну, от і все. Скажи, — щаслива?.. Єва
Нащо питаєш ти мене?!
Ти ж бачиш?! Сліз бурхлива злива немов затьмарила ясне твоє обличчя... Я ж кохаю!..
Я знов тремчу... О, губи дай.
Ти мій навік. І що в тім Раю, коли зі мною ти — мій Рай.
ПІСНЯ ПЕРША
І от прийшли Адам і Єва до моря грізного, як гнів...
Земля гула од рику й реву, і ліс так пристрасно шумів...
Так гаряче було... На вії їм попіл сипався, як сніг...
І бронтозаври довгі шиї тягли з покорою до них...
Були голівки в них маленькі... Десь близько мамонти паслись... Хтось тятивою туго дзенькав, мисливський ріг гримів увись... Ось і печера, ніби хата...
Там темно так... Спахнула кров... І Єва пала, мов розп’ята, у трави, звихрена немов...
А з віт веселі мавпенята дивилися на їх любов і в них учились... Цю “науку” вони вже знали і без них...
Це ж, як інфекція!.. О муко поривів крові огняних!
Ти скрізь однакова... Комашки, і жаби, й жабичі, усе, хто це ярмо, солодке й тяжке, з життя в життя в собі несе...
О тихі зорі, ясні води!..
Краса запліднення, мов грім... Живеш у тілі ти й моїм... Інстинкт продовження це роду... й тут навіть мозок ні при чім.
Ах, ні! Він світло корегує, він цар над темним у мені.
Всіма чуттями він керує, щоб, наче молнії огні, вони не вирвались і дико не полетіли навмання...
Щоб і вночі, і в сяйві дня
шукать прекрасного, до крику... Щоб, ідучи крізь років рій, у боротьбі за існування, не буть рабом свого бажання.
Нехай і добір статевий...
Нехай живе з інстинктів муки встає... Пливи в валах на буй... Візьми його у волі руки (інстинкт), — це — щастя запорука, і ним, як тим конем, керуй.
Він хоче вправо, ти — наліво його залізно повертай...
Любов? Коли ти весь щасливий і нею сповнений украй...
Коли тобі не буде гидко, коли ослабне творчий спис, коли нічого мов не видко, коли ти вдячний їй до сліз...
Оце любов!.. А пристрасть дика, безумна, темна і сліпа!..
Вона буває схожа з риком лиш у статевого раба.
Маріє! Ні! Ні, ти не Єва, а я (не смійсь ти), як Адам (о Боже слав, о Магадева)...
Для мене ти маленька Єва, й тебе нікому не віддам!..
Хай світ летить хоч у безодню, і все, подібне до вогню, ударить з неба, і сьогодні, і безліч завтр (чи друзі згодні?) держатись буду я за ню зубами, серцем і ногами, хоч все летить хай к чорту в грім... Так. Лиш таким, таким природен мужчина, що боронить дім свого кохання в час негоди.
Цілком, але не зовсім згоден я з Джеком Лондоном у цім.
З печери крик несамовитий, харчання, булькання і крок (Адама крок), та не сердитий...
О другій ночі з лона-літа з’явився Демона синок, покліпав жовтими очима, що в них все той же давній гнів (лиш крил немає за плечима)... Розкрилив вії, повні диму, й за руку... Єву укусив...
Вона до перс його притисла.
Єва
0 сине мій, здоров же будь!
Воно ж, кошлатеє і злісне, вкусило Єву знов... за грудь...
Адам
Нічого це. Хлоп’я маленьке, не знає, що таке Едем.
Воно кошлате і худеньке.
Й за те, що так кусає неньку, його ми Каїном назвем.
Мабуть, не пити він, а їсти щось дуже хоче. їсти ж: “кай” в едемній мові. Він же чисто такий, мов я колись. Ну,
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (118) »