class="book">соломаобійшлася...

А дід ні гу-гу: і за порігне виходять. Оце так ждуть!

Пхаюся заметами до вікна. Зазираю а шибку. Ба! Та дід ще й не

самі —з молодицею! Сидять обоє за столом, випивають... На покуті —

рушники вишивані купкою, два образи на лаві богами догори, а на

них —жмутик сухого деревію. А оно посеред хати —комод з

одтрухлою ніжкою, прядка, ослін... Мазати заходилися, чи що? Так

хто ж взимку маже?

Стукаю пужалном у віконницю:

— Діду, діду! Вам соломи привезено!

О, почули. Човпуть до вікна, заточуються: видно, вже

накубрячилися...

—Що там таке? —питаються і лоскочуть вусами мокру шибку. А

самі червоні —як не луснуть.

—Солому,—кажу,—приймайте!

— Угу. Ну, скидай отам біля комори та увіходь погрійся.

Бач: «погрійся», кажуть. Я ж так і знав, що повечеряю!

Тільки що пак у них на столі стоїть? От роззявко! Молодицю, комод,

богів —усе побачив, а їстівного й не вздрів... Ну, та ще надивлюся.

72

Раз уже сказано «увіходь», то надивлюся. Треба лишень швиденько

впоратися.

Дерусь на сани і опиняюся врівні з дідовим бовдуром. Чути навіть,

як у ньому домовики товчуться: сажу трусять... А вітер —аж солому

закачує. Та в спину мене, в спину. Хоч би не скинув. Бо вже колись

був скидав. Як скіпку: тільки ф’ ють —і об землю. А я впав і лежу. А

бригадир побачив —це біля конюшні було —та як зарегоче. «Що ж з

тебе, каже, за парубок, раз тебе вже й вітер подужає!» А мені дух

забило, й не поворухнуся, і слова не вимовлю. Зате вже подивився на

нього —як схотів...

А вітер таки молодець: оце тільки-но зачеплю навильник, то він і

скине, й скине. Удвох пораємося. Та ще оно домовики товчуться в

бовдурі, сажею в мене цитуються і регочуть отак: гу-гу-гу...

— Киш, анциболоти! —кричу.

А півень на горі як заджеркотить, а горобці з-під стріхи як

пурхонуть: подумали, що то я на них кишкаю! Вертайтеся, дурненькі,

та спіть собі. А то так погребіться в соломі,там зернятка є. От і буде

вам вечеря…А ви, бички, постійте, поремигайтесобі. Померзнете —

швидшедодому доскочимо...

Увіходжу вхату, а дід якраз чарки наливають. Став при порозі,

зняв шапку.

—Добривечір! —кажу і долоню туди, де вуса колисьвиростуть,

приклав, щоб не помітили, як ласо я усміхаюся, бо на столі чого тільки

й немає: і капуста, і кисіль, і грушісолоні, і пелюстки в олії...—-Таке

як і моя доля не вмирала, —кажу веселенько.

А молодиця на мене зирк-зирк. Почервоніла —страх. Видно ж,

соромиться, що я їх з дідом на слизькому застав. Чого там

соромитися, я під війну ще й нетаке бачив!

Та вже до молодиці:

— Драстуйте, тітко! З новосіллям вас, чи як?

А дід сміються та чарку мені, та хліба шматочок з пелюстиною.

—Пий, отроче, —мимрять, бо вже такі п’яні, що і язиком не

володають і чаркою мені в руки не попадуть: водять нею сюди-туди

перед моїми очима, а я ж хочу вловити та й собі сюди-туди рукою

воджу. Насилу впіймав! Випив. А вона, як полум’ я,—так у скронях і

загуло. Якби ж я хоч наїдений —а то натщесерце..,

—Пий ще! —наврипилися дід.—Пий та звиняй, що до столу не

саджаємо, позаяк у нас сьогодні з Христею —тайна вечеря! Чув, що

це таке? Тайна вечеря! Адже ж так я кажу, Христино? Чи чого ти

щулися —ге? Чого привнила —ге?

Ай, чогось милка приунила-а-а,

Не сли-хать єя ре-че-ей...

— Так я співаю, отр-роче? Ану ж підсоби дідові!

73

«А чом би й не помогти,—кажу собі. Дід —хороші, горілка —

добряча... Бички стоять... Трудодень заробив, вечеря оно, як на

весіллі... Чом не посидіти в компанії та не потюгукати?..»

— Стійте, діду! —кричу.—Ви не так. От як треба.—

Та як почну високо-превисоко:

Ой ти, пта-шка, коно-ре-гейка-а-а,

Не літай ти г-висо-ко-о-о,

Бо са-г-ма ж я добре зна-га-ю-у,

Що г-мій милий даліко-о-о...

— Хет, анхтемський! —підскочили дід.—Оце так зачепив!

Та й собі:

Бо са-г-ма ж ядобре зна-га-ю-у-у...

—Чуєш, Христе,—«знаю»!! Ото — внімай! Зри! І да воздасця тобі

сторицею... Ану, брат, налий нам що по чарці... І собі —налий!

—Ви б краще оно хлопця посадили, бо його вже розхитує,—тихо

озвалася молодиця.

—Нічого, кажу, —я й постою, я ще в ріст іду, то не з-зава-дить...

Давайте краще по чарці, бо я ж соломки вам не сяк-так накидав, а з

натоптом! Ану, ке-лиш, розкошелюйтесь!

—О, чула? —варнякають дід.—Наливай!

—Так за те, що з натоптом,—гукаю.

—Ні! Стій! —перебивають дід.—Христе, давай вип’ємо вдвох, щоб

ізьмєни не було! Щоб ти мені —й-як по струні, ходила! Пойняла?

А я й собі:

— Жона —да убоїться мужа!

Хотів ще й рукою махнути, і махнув би був, так упав...

...Прокинувся аж біля села. Сніг під полозками рипить, витьохкує.

Дроти гудуть, місяць прямо в очі мені світить. І бички біжать

підтюпцем, парою хекають. Видно, холодно їм. А мені —байдуже.

Лежу, як у колисці. В головах —місяць, а біля ніг — мати... Плачуть...

Чого це вони? Де вони взялися? Труть мені ноги, а я й не чую!

Затерпли, чи що?..

— Мамо!

О, щезли! І місяць зайшов... Чи то пак я заплющився? О, знову є

місяць... І знову зайшов...

Отак на бічку я й лежатиму аж до дому. Укриюся бичачою парою

—та й лежатиму... Додомцю ньо-ньо!

Це ж село? Ні, то —скирти. А де ж село?

Ну, годі. Треба спати...