мов

загнана ящірка, дерусь на піч. Там пахне гарячою глиною і хатньою

пилюгою.

Вони довго шепочуться. Мати намагаються говорити сердито і

незалежно; але я знаю: це вони тільки маніжаться, помститись йому

хочуть за те, що довго чекали... А потім почнуть клянчити пробачення,

називати його лапкою, ведмедиком і що якимись муркотливими

словами.

Мабуть, для того, щоб зачепити його за живе, вони починають

розповідати про мого батька, про те, що він молився на них, мов на

ікону, роботу з рук вихвачував.

18

—Я ще було сплю, а він, дивись, уже й корівку здоїв, і дровець

уніс. Стане ото на коліна та й складає по одному обапілку, щоб не

гримнути, не розбудити.

—Ну й дурний був. Вам, бабам, чим більше потурай, тим швидше

спротивишся...

Над головою в мене стугонить. То миша качає на горищі

кукурудзяний качан. А в бовдурі гоготить вітер і пшакає з-під в’юшок

холодною сажею.

Я згадую той день, коли тато йшли на фронт. Він, оцей чужак,

обнімався тоді з татом і говорив:

— Ну що ж, Миколо, ти там старайся, а ми, тиловики, тут

надолужуватимемо.

І тато пішли.

А якось через півроку, вночі, я почув крізь сон важку тяганину в

сінях і якийсь дивний, скажено радісний і придушений материн

голос:

«У, безсоромнику! Не встиг чоловік за поріг...» Я похолов з переляку

і затовкся на печі, шукаючи злаз.

Але рука моя весь час натрапляла на стіну, і це що більше налякало

мене.

— Мамо! —закричав я і заплакав.

Вона відповіла спокійно і навіть з досадою:

—Чого тобі?

—Хто там?

—Нікого. Спи!

Я трохи заспокоївся, приліг і довго слухав потім, як десь у подушці

стугонить моє серце...

І ось лише тепер я зрозумів, що тоді мене обдурили. Зрозумів, і

почуття помсти скинуло мене з печі. Плигаючи на долівку, я зачепив

ногою рогачі, і вони попадали па піл.

Мати перелякано схопилися з постелі.

— Ти куди, сину?

Я відповів нарошне байдуже і грубо.

—Чого схопилися? Надвір хочу, от і встав. Потім повагом натягна

голову будьонівську шапку з одірваним пуп’янком, став у чоботи і

пошкрьобав у сіни.

— Кухвайку надінь, холодно,—гукнула мати навздогін.

Сінешні двері примерзли, подаються знехотя, риплять і впускають

у куток вузеньку смужечку місячного сяйва.

— Куд-ку-да? —питаються розбуркані кури з горища.

Шпаркий вітер затикає мого рота холодним чопом, а сніг миготить

і підморгує: не бійся, мовляв, тікай.

19

Я переліз через сусідський тин і причаївся в наметі. Згодом

рипнули двері, з чорного отвору виринули мати, у самій сорочці, босі,

розпатлані.

— Сину! Чуєш, синочку! Де ти?..

Я не обізвався, а пригинаючись і клацаючи зубами, дременув до

річки, спотикаючись об купинки. Ось уже й грядки скінчилися,

почався луг. А далі —річка кригою виблискує.

— Си-ну-у-у,—долинає здалеку, —...ин-о-о-чку... О-о-о...

«Тепер кричи скільки влізе»,—думаю я і, розігнавшись гарненько,

весело ковганкою лечу по льоду.

Мені бігти три кілометри. За річкою, на хуторі, живе моя тітка,

татова сестра. Вона мене любить, жаліє і називає «сиріткою»,а матір

—«пройдою». Там я переночую, візьму кухвайку, онучі і піду на

фронт, до тата. А тітці скажу —до матері.

Мені стає весело і аж тепліше...

...Потім я часто чув від дорослих живуче в ті роки прислів’я: кому

війна, а кому мать родна, і завжди, —чи сказане воно пошепки,

обачливо, чи вголос, зогидою, цеприслів’я будило в мені жорстоку

зненавистьдо чужака і горду, по-дитячому ревниву любов до тати. Я

тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них

теж була велика. Воничасто клали ту руку мені на голову, і під нею

було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу

на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати

маленьким...

* * *

У хаті стало поночіше: то скло на лампі закуріло. Солома у грубці

погасла, і жар укрився тремтливим попільцем.

Мати ніжно куйовдить мою чуприну, і рука у них легка, як

пташине крило.

—Не треба, сину, думати про це. Не треба. Я й так все життя

каратиму себе, хоч і небагато вже осталося жити...

Вона втирає шкарубким пальцем мої очі.