од майстрів за пам’ятник Сталіну, патронацькі продають жінкам
вечірні пайки хліба, щоб уторгувати на тютюн або теплі онучі. За ніч
пайки повсихали, на двісті грамів уже не тягнуть. Жінки виважують
окрайчики на долонях, муляються. А продавці біля них тупу-тупу,
скік-скок. Губи посиніли, очі сльозяться.
—Та й скільки ж тут? —питає котрась жінка.
—Двісті грамів, тьотю, як з води!
—А просиш скільки?
—Тридцятку, тітуню.
—А як за десятку?
—Хо-го!
А мороз пече —аж вії злипаються. Однак у приміщення ніхто не
йде: по-перше, туди до лінійки не пускають, по-друге, всі ждуть
Василя Титу, міського дурника. Оно він чимчикує. Високий, худий. У
німецькій шинелі з облізлим оксамитовим коміром, а на шапці —
широка червона стрічка навкосяк... Юрба ремісників зрушає з місця і
з гелготом суне йому назустріч. А Їгорко залишається під стіною.
Кишені в нього пооддувалися —онучками напхані. Змерз так, що аж
губи звело.
—Ура партизанові! —вигукують хлопці назустріч Титі.
—Ура-а-а! —горланять усі.
Тита зупиняється, стає по команді струнко і прикладає до скроні
червону брудну долоню. Очі в нього моторошно-серйозні, губи щільно
стиснуті.
—Хлопці, та він босий! —помічає хтось.
—Ура-а-а!
—Тита, ану гайда на «Тигра»! —пропонує Васюта Скорик.
Дурник піднімає вгору скоцюрблений палець.
— Аймомент! —і босоніж дереться на обмерзлий танк, що стоїть
посеред вулиці, уткнувшись гарматою в намет.
—Налінійку-у! —гукають од училища, і ремісники, облишивши
розвагу, гупотять на плац.
57
...Групи шикуються швидко, бо всім хочеться скоріше потрапити
до їдальні. А Їгоркозабув, що йноги померзли — одно стає
навшпиньки, щоб побачити за шапками замполіти. Он вони. Стоять
посеред плацу змайстрами і викладачами. Ті всі вчорному, а вони в
новенькій синій шинелі, з портупеєю. Щось кажуть Полулякові і
посміхаються.
Та ось з-за штабеля дощок у дворі вивернувся директор училища
Сахацький. Вінзавжди наскакує, зненацька, так що на якусь мить усі
отетеріли —і ремісники, й майстри. А Валерій Максимович — ні. Ото!
— Училище, р-ренєсь! —заволав воєнрук Вітковський, міцно
притискуючи до стегна ліву протезну руку.
Лінійка заніміла. Голови рвучко повернулися праворуч, але шапки
в багатьох так і залишилися на місці... І в Їгорка —теж.
—Псірна-а! —І триста шістдесят носів знову злилися в одну лінію з
п’ятикутними слідами зірочок на шапках.
—Здрастуйте, товариші ремісники! —тихо, щоб усі наслухали,
сказав директор. Шия в нього товста і коротка, щоки лежать на
комірі —червоні, натерті сукном. А очі косі, розбігаються в усі боки,
тому кожному ремісникові здається, що директор дивиться саме на
нього —і всім трохи не по собі.
—Здра-жла-таш-дирек!..—ревнула лінійка, вибухаючи білою
парою.
Почалася ранкова перевірка. А згодом все училище рушило до
їдальні.
— Запєва-ай! —наказав фізрук Вітковський.
І ремісники різноголосо, розтягаючи пісню аж до охвістя довгої
колоші, загорланили:
Я пулемйот-чи-ком ро-ди-вся,
Я полумйот-чи-ком пом-ру!..
Потім попереду почали другий, більш суворий куплет про долю
кулеметника, а позаду ще весело дотягали перший:
...и-ком пом-ру!..
Біля їдальні колона розбрелася: ті почали заглядати у вікна
хліборізки, слідкуючи, на скільки там не доважують; інші стовпилися
біля кухні і загукали в одчинені двері:
— Зінко, винеси мняса!
— Ей, Подоляк, киньгорбушку. Я ж як чергував, то... Пам’ятаєш?
Їгорко стояв у черзі до їдальні, бо його група завжди заходила
слідом за двома першими. Але сьогодні її чомусь не впускали. Крізь
шибку, затулену марлею, було чути, як усередині торохтіли залізні
миски, потім хтось крикнув, і в приміщенні зчинився ґвалт —
58
гримнув ослін об підлогу, за рогом брязнула шибка, і на ожеледь під
призьбою посипалося скло.
Ті, що були надворі, принишкли. Аж осьдвері їдальні з гуркотом
одлетіли до стіни, з густої пари почали вискакувати розчервонілі,
збуджені ремісники.
—Не їж, братва! —вигукнув хтось.
—Доки нас обкрадатимуть?!
—Помиї дають...
—Не заходь, хлопці!
Микола Чмутик з третьої групи, прославлений в училищі
підсвистувач до пісні про «солов’ я-пташечку», що «жалобно пойоть»,
заклав у рот чотири брудних, як у Тити, пальці і пронизливо свиснув.
Юрба нервово зареготала, колихнулась і поточилася з боку в бік.
Їгорка боляче притисли до стіни, тернули об мокрі, звіднілі двері, і він
опинився в їдальні. В тиснявині бачив перед собою лише Васютине
обличчя і ошкірені щербаті зуби.
—Заходь, хлопці, —злякано бурмотів Скорик.—Нам густішого
дадуть! Нам —кращого... Заходь! Кращого, кажу... Ех, каврюки...
—Геть! —хрипко простогнав Їгорко і хотів випручати руку, щоб
відштовхнути Васюту, але не зміг: затисли.—Вислужитися хочеш,
мордань, геть!
І раптом замовк, уздрівши замполіта. Валерій Максимович стояв у
протилежному кутку їдальні, заклавши руку за портупею, і посміхався
у спину завпродові. Розчепіривши руки, той вештався між
перекинутими столами й дверима і очманіло вигукував:
— Стій! Куди