той годинник, що аж під стелю. А мо’, він ще й забамкає при ньому?..
Якби хоч раз!
І завернув у дядьків двір.
Ніч була темна. Тільки від снігу і видно по селу; стежки риплять на
морозі, собаки валують —діти вечерю носять, бідненьку, повоєнну.
Ввійшов у двір, прогупав чобітьми повз причілок, щоб не застати
хазяїв зненацька, заглянув у щілину між віконницями —світиться.
Кахикнув для сміливості... І в цей час його хтось боляче, мов
ковальськими кліщами, ухопив за плече. Обернувся —дядько. Без
шапки, у кожушанці наопашки, кітель розстебнутий, а з-під нього
сорочка випущена біліє. Видно, з-за хати вивернувся. «Ти чого
шпигуєш тут попідвіконню, га-а? Хто направив, кажи, га?» —Чути:
випивши.
Тоді впізнав Демида і розціпив пальці-кліщі на плечі. «А-а, це
ти...—Засопів спокійніше, мирніше.—Чого тобі, послали за чимось?
Чи так, провідать?»
Демид швидко, затинаючись, пробелькотів те, чого баба навчила:
«Добрий вечір, з святим вечором... Казали батько й мати... щоб я
вам... вечерю поніс. Осьо...» —підняв угору, щоб дядько побачив
маленький білий вузлик. Там було два пироги —з квасолею один і з
буряком та калиною другий. «Цсс! —Дядько низько нахилився до
Демида й заозирався в темряву.—Який батько? Що ти мелеш? Батька
ж немає вже!.. «Батько»... Хто тобі насовітував нести нам вечерю —
мати?»
«Ні... Я сам»,—признався Демид і опустив вузлик.
«Не треба нам вечері. Дядько випростався. —У нас є що
вечеряти.—Попорпався в кишені (там шелестіло) і вклав Демидові в
руку новенький лопотючий папірець-грошину.—На. І як треба буде
матері грошей чи ще чогось, хай прийде і скаже, дам. А попівщину не
смій мені розносити, бо в сільраду викличу і вчительші скажу. Не
подивлюся, що родич».—І пішов на ґанок, клацнув засовом.
Демид не поніс вечерю і до хрещеної, а побіг додому, роздягся
швиденько і вже з печі сказав бабі й матері, що злякався собак.
«Казала ж тобі: не йди. Не послухав»,—дорікнула мати.
«Кортить же,—заступилася баба.—Ломаку треба було взять,
одмахався б. Ми було...» —І вона почала розказувати, як було колись.
А Демид сидів під комином, тулився спиною до найтеплішої
місцини і тихо плакав-сичав від огиди до самого себе. «Казали
568
батько...» Немає ж батька! Як би ж вони казали, як їх нема!.. Отже ж
невдоба!»
«Чого ти там? Чи, може, ще й покусали?» —спитала мати.
Демид заплакав уголос, висунув голову з печі і закричав на бабу,
що тихо, згорблено хрестилася до старого рушника в кутку:
«Чого ви направили мене казати отако: «Казали батько й мати»?!
Тата ж немає!»
Баба перестала хреститися, згорбилася ще дужче й мовчала. Потім
озвалася винувато:
«Це ж примовка, онучку, така... Я її такою затямила ще змалку.
Звиняй дурній своїй бабі...» —І теж заплакала...
Пиляй аж губами пересмикнув од цієї згадки, налив чарку ледь не
вщерть і випив.
—Оце по-геройскому,—похвалила Киля.—А то цідиш ковточками,
наче вона позичена. Ти ж, я знаю, любиш душу покропити. Закуси ж
тепер, пригніти її кляту.
Пиляй черкнув долонею по устах, чепурно, ледь-ледь і вклонився
тітці повільно, самою лише головою, як те люблять великої гідності
люди, і сидів з картузом на колінах, обдивлявся хату. Схоже, її вже
давно не одвідував живий дух людський і вона почала вмирати: стіни
попід лутками позаростали зеленою пліснявою, угорі по кутках висіли
темно-сірі капшуки павутиння, схожі на ластів’ячі гнізда, стеля по
обидва боки від сволокапровисла, а на підлозі з широкої, колись
дзвінкої дошки, пофарбованої у ту ж фарбу, що і в сільраді, за
дядькового життя, сивів при низькому сонці густий пухнастий пил і
на ньому було видно Килині та Демидові сліди від дверей до столу.
«Так чого б я, дитино, в тебе просила?» —долинув голос тітки.
«То скажете, дядино»,—відказав, не обертаючись.
«Я б просила в тебе, щоб ти, Демидику, хрест дядькові своєму
рідненькому зробив».
Демид довго мовчав, мовби не почув, дивився на жовті стільці,
вони колись були жовті, а зараз почорніли і подірчавіли од шашелі,
дивився на рушники на стінах, вишивані, селянські... дивився на
дядькові портрети, а їх була повна хата: дядько в кітелі зеленому (хоч
ніколи у війську не був), такому, як і в Демида, картузі, тільки в
Демидакартуз став сірий і посеред нього була жовта пляма од поту,
дивився на дядька в кітелі білім і в білому картузі, дивився на дядька
з тіткою, де вони сидять обоє в галстуках. Тітка стрижена коротенько,
очі примружені, а губи складені так, що як поглянеш, то он яке цебе,
а в дядька очі і брови так настроєні, що й дивитися ніяково.
І згадав Демид, як щонеділі в дядьковому вікні стояв синій
патефон і співав на всю вулицю: «Ой ты радость молодая,
невозможная». Така пісня. Дивився на підлогу, зроблену із дошки
широкої і дзвінкої, пофарбованої сільрадівською фарбою, яка вже
569
почала здуватися і злущуватись, дядька ж бо не було вже, і через
вінця чарки бачив він по дві, по три літери на рушниках, і всі ті
літери означали не дядини прізвище, ім’ я та по батькові, а чиїсь чужі.
«То що ж ви хотіли, дядино?»
«Та оце ж, синок, хотіла, кажу, тебе попросить, щоб ти зробив
дядькові хрест на могилу».
Демид знову довго мовчав, тоді сказав:
«То як же воно, тітко, буде, дядько ж у хрести не