www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

КРАЙНЕБО

Прослідок

Іду узвозом від глухенької пристані до крайнеба, що он воно,

либонь, близько вже, стоїть між дніпровими кручами, як у

велетенських воротах, урочисто святе перед ніччю,і на ньому —

тоненька бузкова підківчина місяця молодого з однісінькою зорею в

парі, теж бузковою.

Смеркає.

На сивій од роси траві по долу пасуться коні. Двоє. Один білої,

другий карої масті. То лісникові. Он і хату його видно під байрачком

над кручею, і дворище просторе з возомсіна біли повітки. Апосеред

дворища вогнищегорить і надним казанок —вечеря вариться.

Мені чути, як коні похрумують молодою травицею, поволеньки,

вдячно ласують.

—Здрастуйте, коні! —гукаю до них неголосно.

214

Вони піднімають голови од паші, довго дивляться на мене, і очі в

них місячні, добрі, як у всякої трудящої худоби.

Йти мені далеко. Одначе небіда. Зато набачуся і начуюся.

Бачитиму стежки і протопти весняні, що, мов гілля від стовбура,

простягатимуться від дороги у всі боки —до сіл, хуторів, до Дніпра та

видолинків при ньому, де рибалки ріжуть ліщинові вудлища на вудки,

діти скубуть квасець на борщ, а молодь шукаєконвалії або ж бузок,

найповніший побіля давніх печищ на кручах і поміж кручами.

Чутиму пісні, бо сьогодні неділя, то вже ж хтось заспіває, хоч сам,

хоч гуртом. А як ітиму Шепелівкою, малим сільцем при дорозі,

шепотітимуться в садах позатинню молодята, ще діти обоє, школярі, а

шепотітимуться. Вголос не говоритимуть, ні... Бо їм кортить бути вже

дорослими, того й шепотітимуться. Бо шепіт вечоровий —то голос

близького повноліття. Бо шепіт —таїна. Шепіт —притамована

радість, що рветься з грудей...

Потім будуть озерця й озерчата, порослі лепехою. Я натраплятиму

на них в молочно-голубій імлі зненацька і обходитиму кружка. Озерця

ті казатимуть про себе ще тоді, коли я їх не бачитиму: шелеснуть у

лепесі крила, крякне злякана качка і засюрчить просто на місяць, на

світло.

Далі я зіб’юся з дороги. Або в ліву руку заберу, або в праву. І якщо

й не радітиму тій пригоді, то й не печалитимуся за турботою: куди ж

оце тепер іти? Все кругом засипає або спить, а мені непереливки,

треба виблуджуватися —лягати грудьми на теплу ще зо дня землю і

довго дивитися при самій траві в далечінь. Коли зір мій вигостриться,

звикне до припізнилих нічних випарів над видолинками, тоді я знову

побачу крайнебо між кручами і знову піду.

Отак помацки прошкуючи, натраплю на загороду і дядькову

Їгорову сторожку, витоптану з глини. Од загороди пашить теплом,

молоко пахне, зітхають уві сні корови, лежачи попід воряччям, а

дядько Їгор сидить у своїй хижі й плете кошик з обличакованої

шелюги. Або розфарбовує уже сплетений —у зелене й червоне.

Пружок зелений, опояска, що нижче пруга, червона. Чи навпаки. Аби

веселе. Кошики —дядькова приязнь і підробіток.

—Як гармоністові на весіллі: і награється досхочу, і причастують. А

сторожування, то законна, сказати б, моя робота, як усім,—Так він

каже.

Дядька Їгоря ялюблю, хочі не знаю. Навіть ім’я, його не знаю. Це

вжея сам вигадав: Їгор. Бо всі Їгори, які тільки є, видаються мені

людьми розумними й лагідними. Можна б, звісно, розпитати в нього,

якежиття прожив, тане хочеться в’язнути до людини, мовчазної і

роботящої —соромно, так само, як пити воду а чужого колодязя, не

спитавши дозволу в господаря, як стати і послухати, про що

шепочуться молодята в саду.

215

Знаю я лише слово, що дядько Їгор подарував мені ненароком, і

гадки не маючи про те, що дарує. У слові, а ще в тому, як він його

вимовив, чується мені людина добра. А хіба цього не досить, щоб її

шанувати?

Туман тоді стояв такий густий, що крийма вкрив і: землю, і Дніпро.

Я йшов незнайомою дорогою, не бачачи її, вдалину, навмання йшов.

Назустріч мені виринув із туману дядько з в’язкою нових кошиків за

плечима, сивими бровами з-під старенького сукняного картуза,

великими руками, схожими на ковальські молоти, і хлоп’ячими ніжно-блакитними очима.

— Тут є якась стежка до шляху навпростець? —спитав я,

привітавшись.

Дядько скинув в’язку розмальованих у червоне й зелене кошиків,

зняв картуза і, втерши долонею змокріле чоло та сиву негусту

чуприну, знову надів його. Аж тоді сказав:

—А як швидко треба, ге ж?

—Треба,—сказав, я.

—Стежки нема, а прослідок, як придивишся, знайдеш.

— Кошики —на базарі купили?

—Нащо мені стільки кошиків? Наплів, обмалював і —«купи, то

продам!». Додому несу, бо в топтанці, моїй уже ніде складати. Там,

біля загороди, топтанка моя.

—Ну, спасибі ж вам,—сказав я.

—Та не спасибі, а піддай, в’язку,—одмовив дядько, і, коли в’язка

була вже в нього на плечах, усміхнувся,—Колись казано: Боже

поможи. А зараз: отак і кажи, тільки й сам поможи. Ну, бувай.

І, відійшовши кроків з десяток (рип-рип,—кошиками за плечима,—

рип-рип...), оглянувся. І очі в нього були не лукаво розумні.

— Прослідком іди, не забув?

Ні, дядьку. Ідосі не забув.

Груші з копанки

У бабусі Марфи —дні сестри-однолітки: груша і копанка. Копанку

викопав і грушу посадив ще перший дружина її Улас, який загинув

аж у ту «германську» війну.