www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури
Григір Тютюнник
М’ЯКИЙ
Щонеділі ввечері дядько Лук’ян, що досі спав, обнявши «Обломова»,
розгорнутого на тому місці, де Іллі Іллічу й уві сні хочеться спати,
каже до мене розніжено-хрипкувато спросоння:
— Захаре, подай мені плаття, підемо, теє-то як його, до М’якого.
У доброму гуморі —а він рідко коли втрачає його навіть після
кількох нічних операцій —дядько майже не буває самим собою, він
завжди когось грає: Возного, Собакевича, Карася, Обломова, своїх
колишніх односельців, а ще єдиного нашого земляка, який живе тут,
на шахті, Микиту Норовця, прозваного ним же таки —М’який.
Микита приїхав до нас років через два по війні. В заношеному
солдатському одязі —шапці, бушлаті та галіфе до черевиків з
кирзовими халявками, високий і худий, мов скракля,—він утяг до
кімнати перев’ язаний лантух, з якого стирчала червона грушева ручка
фуганка, сів при порозі навпочіпки і, навіть не поздоровкавшись,
заплакав.
Дядько Лук’ян, що саме вечеряв, зблід, поклав ложку й тихо
запитав:
—Хто ти, чоловіче добрий?
—Не впізнав...—підвів на нього Микита лагідні, як у дитини, очі
на зчорнілому виду.—Я так і думав, що не впізнаєш. Хто тепер кого
впізнає.
— Невже ти, Микито? —ще тихіше мовив дядько.
Микита швидко закивав головою і знову заплакав.
Дядько підбіг до нього, ухопив попід руки й повів до столу,
примовляючи:
— Боже мій, Микито, друже, яким побитом, звідки ти?
Микита вже за столом стяг з голови мокру від дощу та снігу шапку,
вивернув її і підкладкою втер очі. Тоді сказав з винуватою
посмішкою:
— Ти мене... м’який, зразу підкорми з дороги, як є чим, а потому
вже розпитуй.
Ми жили на той час у старому, побудованому ще шахтовласником
Мордвиновим, пристанційному будинку. З усіх боків його
підтримували бетонні підпори, і все ж, коли мимо проходили поїзди,
ветхі стіни його тремтіли, мов живі, а зі стелі падали на облізлу підлогу
крейдяні коржі. Тої ночі я часто прокидався не від поїздів, а од
тяжкого волячого зітхання Микити й брязкоту конфорок на кухні.
Мабуть, дядько Лук’ ян варив ще одну вечерю.
— Мені якби так, щоб до землі ближченько,—голосношепотів
Микита. Не можу я, Лук’яне, без землі, без грядочок біля хати. В
радгосп якби кудись, абощо...
155
—Радгоспівтут поблизу немає, —сурівдядько Лук’ян.—Може, на
шахту до коней підеш?
— Та мені якби хоч коло живого, теплого...
В кімнаті було видно, бо у вікна текли станційні вогні — червоні,
білі, сині, зелені —й розмальовували стіни, мов квітками; пахло
котельною парою та паровозним димом, то ближче, то далі, а то й під
самими вікнами дудів у свою дуду стрілочник і ляскали буфери.
—Ну й життя ж у вас тут... м’який,—шепотів Микита.—Гуде,
блискає, земля двиготить... Як у пеклі!
—Нічого, поживеш,—звикнеш,—озивався дядько, нащо М’який
тяжко зітхав.
За кілька днів Микита вже конюхував у лікарні. А невдовзі виніс
на маленький наш висілковий базарчик небачені тут салотовки,
продовгуваті, як човники, селянські ложки та ополоники, з ручками у
вигляді рибинок, дерев’яних коників на випиляних з кругляка
коліщатах, пофарбовані в різні кольори возики для малят —і стояв
обіч прилавків на морозяному вітрі, хукаючи в покарьожені пальці та
кліпаючи лагідними очима на здивованих базарувальників —що
воно, мовляв, за дивак об’явився?
— Скільки просиш? —питалися в нього, тицькаючипальцями то
на те, то на се з його товару, припорошеного снігом.
—Скільки не жалько,—повільно усміхався Микита змерзлими
губами.
Базарувальники знизували плечима, відходили геть, і він знову
стояв самотиною.
Проте до Микити скоро звикли, оцінили його нехитре рукоділля чи,
може, безобидну вдачу і за безцінок —скільки кому не «жалько» —
розкуповували ту його всячину.
Так і прижився Микита на шахті. Коли ж у лікарні не стало коней і
замість них прислали стареньку, певно ще фронтову півторатонку з
червоним хрестом на кабіні, його взяли під землю до осліплих од
електрики шахтних вагоновозів. Згодом і їх спровадили на поверхню.
Тоді Микита став потроху випивати, одружився з бідовою
гостроязикою козачкою Марусею, що торгувала на базарі козинячою
ряжанкою в півлітрових баночках і теж голінна була до чарки,
перейшов у навалвибійники (видно, з Марусиного наказу) і тепер
частенько завертав на станцію попити ровенського пива з чверткою,
або, як у нас кажуть, «з причепом».
Після пивавін неодмінно заходив до нас, бравстілець, ніс його до
порога і вже там сідав. Він міг сидіти мовчки годину й дві,
роздивляючись по кімнаті блискучими од «причепу» добрими очима, й
повільно усміхатися, потім сказати:
— Лук’ яне... м’який. Якби ти тільки знав, як я тебе люблю. Так
люблю, щохтозна-як.
156
Він ніколи не промовляв цих слів і не вигукував, а просто к а з а в ,
тільки ніжності в голосі було більше, ніж завжди.
—Як там воно в шахті? Привик хоч трохи? —питався в нього
дядько Лук’ ян.
—Чорно... м’який, у шахті,—переставав усміхатися Микита.—Оце
посідаємо з хлопцями на перепочинок, то я заплющуся, щоб не так
чорно було, а перед очима —хати, річка наша, грядки,