- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (5) »
www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури
Григір Тютюнник
НЮРА
— Снилося, немов террен рву та їм. Уже й спілий немов, а
террпкий... Прроти чого б воно, не чула? —казав жінці Нюра,
вузькоплечий і сухогрудий чоловік, обличчя якого, здавалося, ніколи
не знало ні радості, ні гніву, ні печалі, а мало один лише постійний
вираз —давньої лякливої покори, наче хтось тупнув колись на Нюру
ногою і сказав: «Не смій!»
Говорив Нюра повільно, старанно вимовляючи слова, і по-дитячому
карбував «р», мовби пробував розкусити волоський горіх.
— Чуєш, немов і доррідний террнець, а террпкий.
Ще Нюра подобав слово «немов» і тулив його скрізь, де тільки воно
тулилось. Не тому, однак, що слово це йому нав’язло, а щоб той, хто
слухає, не подумав часом, що саме отак Нюра і міркує. Саме отак
міркувати Нюра ніколи в житті не наважувався, навіть у дрібному.
Рушить, приміром, дощ —Нюра довго вдивлятиметься полохливими
очицями в мокрі шибки, садкове гілля, обвішане краплями, вимитий
до блиску залізний дах на сусідовій хаті,тоді скаже: «Дощик немов
пррипустився...» Стане сонце низько при землі і тіні стачають хати в
селі одну до одної, Нюра, якщо він надворі, довго кліпатиме на захід,
затим прорече: «Немов сонечко пррисіло...» Несуть покійника, духова
граєтак, що нев одному, аодразу втрьох-чотирьох селах чути, і в
хатах, і в садах — Нюраповідаєжінці, прицмакуючи тонкими
цікавими губами: «Таке немов померр чоловік...»
Нюра щойно прокинувся, сидів нависокому ліжку, звісивши босі
ноги додолу, по черзі ворушив великими пальцями, скрученими набік,
до мізинців, і по черзі розглядав їх.
197
—Так прроти чого б це —террен? —перепитав трохи голосніше,
аніж перше, і незмигно дивився пісними очима на жінку, що місила
тісто і була до нього спиною. Плечі її, ледь не вдвічі ширші й товщі за
Нюрині, дужо ворушилися, спина пругко здригалася, і тісто в макітрі
постогнувало.
—Тер-рен та ще й тер-рпкий —на погане,—сказала вона ще
твердіше й рішучіше, ніж чоловік, і також з горіховим тріском.
—А з ким погано ж то? —зіщулився Нюра, мовби від холоду.—З
Манькою, Ольгою чи Оленою?
—Авжеж з Манькою,—швидко, впевнено відказала Нюриха.—
Минулої неділі як пр-риїздила, то бачив, як їла? Ложка над бор-рщем,
а думка хтозна й де.
Нюра таке як замислився, бо перестав ворушити пальцями й
дивився повз них у підлогу. Ліжко, на якому він сидів, було дерев’яне,
оздоблене по фільончастих бильцях різьбою, що зображувала кленове
листя, та двома густо-червоними півнями, що замірилися співати чи
вже співають. Півні мальовано було, мабуть, давно, тьмяною, не
теперішньою фарбою, що місцями вже облущилася, тому в одного не
вистачало ноги, в другого —півхвоста і одної тишки на гребені. Це,
однак, не дуже псувало малюнок: видно було, що створила його
людина з іскрою Божою, а не якийсь там зайда-заробітчанин, і всяк,
хто поглянув би зараз на мляве, мов стояча вода, Нюрине обличчя, на
полохливі його руки, очі, брови, навіть вуха,—нізащо не повірив би,
що півні оті, по-парубоцьки напружені в шиях, спинах і ногах, вивела
колись рука смирного хлопця Івана Кирячка, тогосамого, що, йдучи
селом, обминав кожну мураху на стежці, аби її не повередити, і кожну
грудочку чи корінець, аби не повередитися самому. Іде, бувало, а очі
так і промовляють до хат і собак, людей і тинів, гусей і квітів попід
призьбами: «Плохенький я, не займіть мене...»
Не став Кирячок бідовіший і тоді, коли одружила його на собі
зайшла з Донеччини всевмійкувата і всезнайкувата дівчина Нюра, а
ще ніби дужче скулився душею і переймав од супряжениці кожне її
кив і кожне морг, аж до отого деренчливого «р», за яким у Нюри-жінки вчувалася відчайдушна рішучість подолати будь-яку житейську
скруту, а в Нюри-чоловіка —лише самовідданість своїй господині.
Отож якщо комусь із селян спаде на думку поговорити про Нюрине
сімейство, то кажуть так: «Бачив учора Нюру», «Позичила в Нюрихи»
або: «Оно, диви, йдуть Нюри!»
«Вдягайся та ходімо в лавку, наберемо мені на шар-рахван,—
скаже, бувало, Нюриха чоловікові. Кирячок слухняно вдягнеться,
оббере, як і жінка, кожну порошинку на пальті чи піджакові,
обдмухає з усіх боків новий хаковий картуз, урочисто двома руками
спровадить його на голову, і йдуть. Вона попереду, з твердим
притупом і по-конячому викидаючи перед себе коліна, він позаду,
198
стеле свої дрібненькі обачні кроки, ніби не по землі йде, а по тонкому
льоду, під яким —прірва, ще й руки долоньками вниз наставить —не
йде, а пливе, як тендітна дівиця.
У крамниці Нюриха швидко й діловито перемацує пучкою сукна та
штапелі, розікладені сувоями на прилавку, тоді утре хусткою губи (так
солдат клацне затвором перед тим, як крикнути: «Стій! Стрілятиму!») і,
наставивши на продавців настирливі чорні очі, скаже:
«А чого це ви, дівчата, отак ото затор-ргувалися, що вже у вас і на
шар-рахван тітці немає? Ану пор-рийтесь лишень під пр-рилавком».
Тим часом Нюра легенько переторкає мізинцем крам, той самий,
що й жінка, стане поруч неї, хоч трохи й позаду, і промовить:
«Чого ж це ви, дівчата, отак заторргувалися, що вже у вас немов і
на шаррахван тітці немає. Ану поррийтесь лишень під пррилавком...»
Назад вертають з крамом. Із-під прилавка. І Нюра, поспішаючи
своєю дрібушечкою за
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (5) »