www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

ДЯДЬКО НИКІН

Виходимо з двору вдосвіта. У селі ще ні в кого й не світиться.

Тільки де-не-дена стовпах уздовж вулиці лампочки ліниво-жовто

поблимують на ранок. Дядько Никінвідчиняє ворота, прикручені до

стовпців іржавим дротом так, щоїх треба, трохи піднімати, бо інакше

з місця не зрушиш, а я тягну тачку з нашим товаром —свіжиною:

закололи вчора кабана, то повеземо оце на базар у Полтаву.

За селом я трохи наджидаю, поки дядько впорається з ворітьми, а

далі цупимо тачку вдвох. Дядько Никін у новому, виїзному, як він

каже, протезі, взутому в черевик, теж новий і рипучий, і без ціпка, то

дуже пришкандибує: дишло смикається управоруч і тачку водить.

Отак і плуганимося селом, як два необ’їжджених бички в ярмі, дядько

рвицькаєдишло на себе, а я заточуюся, бо в руці слабіший за дядька,

та рвицькаю на себе.

—Якби попутна машина трапилась, то краще, міркуєдядько

вголос.

Це так, аби не мовчати. Аспитай у нього, чому краще«попутною»,

а не автобусом,—не скаже, бо й сам не знає. Однак я таки питаю.

—Того краще,—каже дядько,—що... краще.

Ну от, я ж так і знав!

Під ногами внас та під колесами тачки полускує мерзле, прибите

інеєм листя, шурхотить тверда наїжачена трава, теж біла, з темним од

морозу прозеленцем, а нахлівах та горищах по всьому селі співають

півні —вже по-зимовому, хрипкувато.

Можна було б, звичайно, побазарувати й дядьковою машиною,

інвалідською, так несправна ще з літа. Щось там дядько так

одрегулгював у моторі (він каже: «мóтор»), що як заведе, то дим валує,

мов із цегельні, й огортає всю машину. А він ще й гукає з кабіни:

«Ану лишень, плем’яшу, подивись, який там дим!»

«Чорний!» —кричу на весь куток, бо треба ж гуркіт перекричати.

Дядько Никін глушить мотор, вилазить із кабіни й з виглядом

механіка-аса прорікає:

«Значить, бензин старий. Треба заливати нового, а його катма».

Або:

«Значить, карбюратор підгуляв. Треба знімать та нести хлопцям у

табір, хай ладнають».

Знімає й несе. І я вже наперед знаю: по дорозі в табір він зайде до

лавки за чверткою, зміркувавши, що «дурномузика не грає», а ввечері

повернеться трохи напідпитку, з «настроєним» карбюратором, довго

порпатиметься, доки прилаштує його на місце, і нарешті скаже,

виважуючи протез у кабіну:

«Ану, Ільку, штовхни, спробуємо завести».

123

Тоді я впираюся руками в зарослий пилюгою задок машини і

кроків здесяток пхаю її до Вишневого ярка, а далі вона котиться

сама, чмихаючи холодним димком мені в коліна. Буває, що й

заводиться. За такої удачі ми, весело вигукуючи один одному на вухо,

що таки наша взяла, вилітаємо на повному газі з ярка в степ і робимо

«обкатку», доки набридне. А буває, що машина скочується в ярок, так

і не завівшись, бо, як виявляється потім, дядько Никін забув

увімкнути «зажигання»... Тоді ми або ж кидаємо її в ярку, або ждемо,

доки з молочарні повертатиметься двокінкою наш сусіда,

молоковоз,—той уже невідмовить, притягне її до двору.

І так щоліта, од початку й до кінця моїх вакацій, хіба, мо’,

автоінспектор відбере у дядька права за якусь там провину. Тоді

машина безвиїзно стоїть у дворі, накрита од дощу й сонця старими

куфайками та витертими до фіолетового блиску тітчиними

плюшками, а дядько нудиться без діла та метикує, яким чином

визволити права.

Та визволяти їх недоводиться, бо інспектор — наш дільничний —

незабаром сам приїздить мотоциклом до двору, віддає дядькові права

й каже:

—Только ж смотріть мені, Христофоровичу, щоб більше не

повторювалося, щоб —гарантія. А то як же це так: уключили лєвий

поворот, а жарите прямо...

—То я ж забув, що включив його, ще як виїжджав із двору, хай

йому абищо! —покаянно вигукує дядько Никін, і вони йдуть у хату.

(«Загляньте ж хоч, як ми живемо»,—припрошує дядько)...

З’їжджаємо з кладовищенського піщаного косогору. Пісок примерз,

узявся зверху тонкою скоринкою й шахкає підногами —ламається.

Крізь ріденькі сосни попереду прозирає східень —вузька білувата

смуга з ледь помітним рожевим пружком угорі. Розвидняється.

На зупинці анікогісінько. В сільбуді, що навпроти,—поночі, і він

був би схожий на покинутий барак, якби обіч нього в березах не

світилася між голим віттям червона кулька на пам’ятникові полеглим

воїнам —звичайний плафон, пофарбований у червоне, під яким

горить лампочка. То —Вічний вогонь. Коли електрики чогось там

вимикають з лінії наш куток, гасне й Вічний вогонь —немовби на

відпочинок...

Не встигаємо ми з дядьком скинути лантух із свіжиною й закотити

тачку за сільбуд (тітка витопить та прийде забере), як од мосту,

повівши фарами по верхів’ях тополь, гурчить машина. Дядько Никін,

за кожним кроком посилаючи праве плече вперед, виходить на

асфальт, махає рукою і каже так, немовби шофер те почує:

— Двох... до Полтави... підкинь... що тобі... трояк на дорозі

валяється?

124

Машина скрипить гальмами, з кабіни, блимаючи цигаркою,

лінькувато питають:

— Куди?

— До Полтави, кажу...—рипить протезом дядько,—трояк даю... А

як до базару підкинеш, то ще й на «Біломор» доточу!

— Давайте, тільки вкабіну хай сідає хтось один, більше місця нема.

Там у кузові соломай кожух, то непробере. Апроте —дивіться.

Вжена ходу дядько Никінподаємені зкабіни через вікно свою

товстувату цупку діжурку й гукає:

—За кабіною, в затишку лягай, та гляди, щоб діжурку не знесло

вітром, бо тоді виторгуємо чортів пляшку!

Я роблю в соломі кубло, накидаю на плечі поверх куфайки ще й