Григір Тютюнник

ГРАМОТНИЙ

Яків Брус, на прізвисько Ява, за тридцять повоєнних літ обіймав

навперемінно кілька різних посад: то бригадирував, то заступав

голову колгоспу, то «брав у руки» ферму, то знову повертався до

бригадирства. Його кидали на п р о р и в и , як танковий корпус на

фронті, і він швидко з тими проривами впорувався —не кмітливістю

чи сумлінням, а чавунною вдачею своєю. Яву побоювалися навіть

мужики і потайки раділи, якщо котромусь із них лучалася нагода

почастувати бригадира безсвідків. Раз Ява прийняв від вас чарку, то

вважайте, що вам поталанило: він вам і коней дасть (навіть машину,

як треба), і на роботу неважку, або прибутну поставить (приміром,

вагарем чи обліковцем), і трактор пришле, щоб ви найраніше од усіх

присадибник виорали... І так вам вестиметься, аж поки до Яви не

підкотиться ваш сусіда. Тоді —квит, ваша карта бита. Скажете,

приміром, бригадирові неголосно, мовби й не казали нічого, а так собі

стояли поруч з ним і дивилися в затуманену далеч:

—Купивтри тонни брикету на станції, Якове Нестеровичу, треба б

якось той, привезти.

—Привозь,— одкажеЯва.— Хто ж тобі недає.

—Так машину якби...

—Я тобі давав машину на цілих півдня. Чого ж ти гав ловив? —

похмуро спитає Ява і штовхне вас у груди важким чавунним

поглядом з-під почорнілого на сонці лоба.

— Тоді-бо на станції брикету не було, Нестеровичу.

247

Однак бригадир уже не слухатиме вас, повернеться і піде геть —

мовчки, показавши вам гладку спину, що повільно здригається у такт

ході і аж рипить об підкладку піджака. Анадвечір, бач, сусіда ваш

пригнав собі у двір машину брикету, гуде веселенької пісні, орудуючи

лопатою, і посилає вам через тин зловтішні оскирячки: ти, мовляв,

своє одрозкошував, тепер Ява мій! Тоді вам нічого не лишається

робити, як теж позловтішатися зсусіди, подумавши отак: «Підожди,

підожди, він і тобі скоро спину покаже!» Але від цього не легшає. І ви

кидаєте сусідові їжачка в пазуху:

—Ти не дуже лишень махай лопатою. Не бачиш хіба: усю куряву в

мій двір несе. Дихати нічим!

—А я тобі що —вітер у другий бік поверну? —здивовано

вибанчиться сусіда.—Ди-ихать йому нічим, панові!..

Далі —більше. І поворогували. Ні здрастуйте, ні прощайте і взагалі

«хай ти пощезнеш!».

А днів через два-три сусіда перший кивне вам од своїх воріт і,

нервово смикаючи повікою та жуючи зубами цигарку, скаже:

— Чув? Микиті Щурикові трактор сю ніч причеп гноюна грядки

притяг. Сім тонн!!

І, відчуваючи котячу шкрябанину в грудях —сім тонн! —ви, тепер

уже разом із сусідою, ненавидите Микиту Щурика!

А Ява тим часом сидить ще в когось, в іншому краї села, сидить і

п’є. Ні на балачку, ні на пісню його при цьому не тягне. Мовчки їсть,

мовчки наливає, мовчки п’ є, лиш повітря носом голосно всапує.

Навіть по хаті не роздивляється. Упреться поглядом у стіл і не підніме

його, доки не піде.

—Думка олії завтра забити, Нестеровичу... Одлучитися б якось

треба,—скаже господар після учти, проводжаючи Яву до воріт, і

забігає поперед нього, щоб хвіртку відчинити.

—Завтра —ні,—дивиться Ява у зоряну височінь, і зорі йому

двояться і трояться від пригощання.—Завтра всім скиртувати сіно. У

вівторок поїдеш.—І, не попрощавшись (це означало: годі й того, що я

тебе в олійницю пускаю), іде додому спати.

Були вселі й такі, що не знаменувалися до бригадира. Про таких

Ява думавпохмуро-насмішкувато: «Горді… Ну й їжте свою гордість!» І

коли хтось ізотаких звертавсядо Явиу якійсь там справі, він

одказував, повільно заплющивши очі:

—А я тут —хто! Я тобі тут нуль без палички... Іди до голови. —І

так само повільно розплющався, дивлячись не на прохача,а крізь

нього.

І от сьогодні Яву мають судити. Хоч і несправжнімдержавним

судом —товариським, але ж прилюдно, переднедавніми ще

запобігайлами. (Взимку Яві виповнилосяшістдесят, і він вийшов на

пенсію, хоч голова колгоспу вмовляв лишитися). Біля клубуна

248

фанерному щиткові длякінореклами висіло оголошення, що його

склав сільський кіномеханік —вінже й завклубом, і баяніст, і писар

погаслах —Мишко Чирва. В оголошенні, виконанім густим

фіолетовим чорнилом, сповіщалося:

УВАГА!!!

В НЕДІЛЮ О 18.00 У ПРИМІЩЕННІ С/КЛУБУ

ВІДБУДЕТЬСЯ ТОВАРИСЬКИЙ СУД НАД Я. БРУСОМ

ТА ПОТЕРПІЛОЮ БОРОЗНЯК МОТРЕЮ КІНДРАТІВНОЮ.

ПІСЛЯ СУДУ —ТАНЦІ.

У неділю після полудня до клубу почали сходитися люди, здебільша

старі, бо молодші були ще на роботі: вибирали буряки, допасували

чередина осінніх луках, а голова товариського суду Микола

Миколайович Матяш, директор сільської восьмирічки, ламав з учнями

кукурудзу в полі. Старі сунули помалу, спираючись на ціпки, довго,

мружачи незіркі вже очі, вичитували по літерах оголошення і

розсідалися на довгій лавочці під стареньким сільбудом, поскладавши

на ціпки висушені сонцями та вітрами руки. Товариський суд був у

селі вперше, і ніхто із старих достеменно не відав, що воно таке.

—Думав, думав я, а й не второпаю,—шамкав дід Свиридон

Мишлик, у якого жив на шиї вічний фурункул і гнув її набік.—

Сказано: товариський суд. Виходе, що Ява і я —товариші...

—Атож! —дивився кудись понад ціпком маловидющими, в сльозі

очима Павлентій Шкурпела, Свиридонів одноліток.—Ти, як молодший

був, то косив, а він..: хекав. Знаття, товариші...—І засміявся,

кахкаючи, мов старий безголосий селезень. Далі закашлявся з

булькотом і писком у грудях і вмовк, щоб снагу до зборів приберегти.

—А що, хіба в городі тепер суду вже нема? —беззубодопитувалася

у мужиків бабуня Вухналька, найкраща врайоні (а колись у повіті)