www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

ГВИНТ

Аж різь у очах —так ясно, так жовтогаряче надворі від прив’ялого

осіннього сонця, спілих динь-дубівок, жовтосподих гарбузів,

позбираних у купки, та запізнілого цвіту гарбузового, на котрий уже й

бджоли не сідають, бо не про нього пора, а летять собі далі, на

червоний будяк чи падалішню гречку.

Летять через Ониськів двір, позаяк їм тут просторо — ні деревця, ні

кущика, навіть бузини за хатою або дерези, де кублилися б кури,

немає в Ониська. Пустир. Та й сама хата так низько при землі, що в

осінні понурі ночі, як погасне у віконцях світло, вона видається проти

інших копичкою злежаного сіна.

—Дзик-дзик-дзик...—бринить цілими днями в Ониськовому дворі,

попідвіконню, понад стріхою, наче то вітер на скрипці зі струнами-волосіннювитинає... Тому коли повз Ониськову садибу йде хтось до

лавки або з лавки, господар неодмінно зачепить його словом-другим,

а далі, вже немов так собі, між іншим уверне:

— Оцемені, братця, якби весілля справляти, то й музик наймати не

треба...

79

Скаже й примовкне наякусь часину, мружачи на співбесідника

підсліпувате око, аж доки той незапитає, чого ж це воно так, що —не

треба... Тоді Онисько помуляється, похизується трохи, наче маєщось,

та не хоче показати,і вже по тому пояснить:

— ...бо Павлушкові бджоли через мій двір шлях собі на поле

проклали. Чуєш, оно як виграють?

Буває, іноді хтось і пристоє з Ониськом, і послухає ту бджолину

музику, й погомонить про се, про те. Однак більшість, особливо

молодь, проходять мимо, сказавши тільки «здрастуйте, дядьку» або й

того не сказавши, бо знають, що дядько тугенькі на вухо: все одно не

почують.

Вдався Онисько ще замолоду собою непоказний, безтелесий, як

висушена тютюнова бадилина. Що не натягне на плечі, все на ньому

теліпається, мов на одводині, і враз цівочками-стрьопами обростає:

чи то батькову сірячину, чи шинелю мадярську, схожу кольором на

молоде жабуриння, чи якусь новітню одежину —армійський бушлат,

приміром, або пальто лавошне, дешевеньке.

І вже зовсім негодящий Онисько до будь-якої роботи: косить з

чоловіками сіно —ручку бере таку, як стежка завширшки; сторожує

вночі колгоспну худобу —теля в нього одв’яжеться та в ясла

вкинеться; заходиться вдома грядку полоти —городину позрубує, а

бур’ ян обійде, бо ото ж —підсліпуватий…

Однак хоч би як там цуралася доля котроїсь людини, хоч би як там

обминала, а, дивись, таки навернеться до неї хоч раз на житті і

зробить її невпізнанною...

Навернулася вона й до Ониська.

***

Сталося це давно, ще за війни.

Була рання осінь. Годило. Поміж грядками, на обніжках, цілими

півмітками снувалося павутиння і блищало проти місяця, як весняні

води в ручаях. Раденько цвірінькали горобці, гойдаючись на

соняшниках —літо з шапок допивали, і, порожніючи, шапки ті

скидалися на новенькі стільники. В селі було тихо, мирно, як усякої

пори. І раптом серед цієї крутої, неторканої тиші гримнув вибух на

курному Полтавському шляху, струсонув хати, дужою хвилею наліг на

шибки і довго стояв потім у безвітряному степу рудим кущем, наче

прип’ятий вихор. Трохи згодом у село прибіглаоглушена конячина,

впряжена вборону, а навздогінці за нею —блідий, закривавлений

погонич Семен, старший Ониськівсин, зодбитою по лікоть правицею

і видзьобнутим оком: міну розряджав...

80

Здавалося, Ониськові того лиха ні розплескати, ні по вітру

розвіяти, коли б до нього не прилучилася отака нежданиця (згодом

п’яний Онисько любив казати «б л а г о с л о в і н н я , братця»): до

борони, якою хлопець волочив груддя на грейдері, був

примотузований оривком блискучий, гарно змащений солідоломгвинт

ледь не метрової довжини —Семенова знахідка. (Саме з цієї оказії і

починалися Ониськові спогади про своє, хоч і нетривале, зате хмільне

щастя бути в селі першою людиною, з котрою навіть фінагент Білан

почав здоровкатись не інакше, як за руку, знімаючи при цьому

форменогокартуза з мідною кокардою).

Доки син лежав у лікарні, про гвинт було забуто, а як повернувся

та ще й з новеньким скляним оком під розсіченою навпіл бровою —

підсліпуватому Ониськові зопалу здалося було, що воно красивіше за

живе,—та як показав батькові, як хвацько навчився він крутити

одноруч тугі рівненькі цигарки, у старого й од серця одлягло: живуть

якось люди з куксами, вирішив, проживе й Семен.

Отоді й згадав Онисько про гвинт. Кілька днів приглядався до

нього пильненько, обертав сяк і так, ставив «на попа», обмацував

широку міцну різьбу, потім загорнув у ганчірку і поніс через місток до

свого однолітка Кіндрата Шовкуна, що славився на всю округу

вмінням робити жорна, тертушки на трибках, дротяні крупорушки,

ступки безногим та всяку іншу примусію в залежності від попиту:

тертушки —як картопля вродить, жорна та крупорушки —як молоти

нічим, ступки —як безногих прибуло...

Хтозна, об чім гомоніли чоловіки до самого вечора, бо навіть

Шовкуниху, жінку рахубну, потайну, на час тої розмови було

спроваджено до сусідів. Однак смерком, коли Онисько з гвинтом під

пахвою вирушив додому, Кіндрат наздогнав його біля містка і,

стримуючи лихоманицю в усьому тілі, як той мисливець, що нарешті

висидів дичину, зашепотів:

—Якщо в пай, кажу, в пайове, приймеш —поміркую, куди твій

товар повернути, а як ні, то дивись. Чуєш, дивись, Онисію Титовичу...

І те, що Кіндрат аж двічі, до того ж несміливо, солоденько якось

вимовив «дивись», і те, що він, либонь, уперше в житті назвав свого

невдаху однолітка повним, як усвятцях, ім’ям, та ще й